– Як розлучаєтеся? А дитина? – Максима собі заберіть! З таким батьком, з нього навряд чи вийде щось хороше

https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/oksanko-yak-zhe-vy-rozluchayetesya-a-dytyna-mozhete-maksyma-sobi-zabraty-moyemu-novomu-choloviku-vin-navryad-chy-spodobayetsya/?utm_medium=fb_rek&layout=button&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

Якби хтось колись мені сказав, що доля на старості літ подарує мені дитинку – в житті б не повірила. 

Хоч мені вже 70 років на носі, але про спокій і відпочинок мені залишається тільки мріяти. Цьому завдячую своїм діткам. 

Михайла і Дарусю ставила на ноги сама. Робила все, щоб вони ні в чому не мали потреби. Колишній мені спершу допомагав, а потім його нова дружина намахала йому пальчиком, то він і зовсім забув про наше існування. 

На життя я не жалілася – ніколи було. Дітей треба було вдягнути, нагодувати, освіту їм хорошу дати. Я так надіялася, що вони не повторять мою долю, але не так все сталося, як гадалося. 

– Мамо, я кидаю універ і їду на заробітки! – заявив якось мій 20-річний син. 

Я не розуміла, чому це раптом він прийняв таке рішення, але перечити йому не стала. Все стало ясніше, коли він привів до хати вагітну дівчинку, якій заледве 18 років виповнилося. Чи сварилася я з ними? 

Та ні. Прийняла і підтримала, а що було робити? Шкода, що моя сваха таки не змогла з тим всім змиритися. 

– Ваш золотий Михайлик зіпсував моїй донечці життя. Оксанка ж у мене золота медалістка! Якби не він – її доля склалася б зовсім по-іншому. 

То ще добре, що я ледь вмовила Ксеню залишити дитинку.

9 місяців злетіли дуже швидко, і вже в травні я тримала на руках свого дорогоцінного онучка – Максимчика. 

Хлопчик народився здоровим і дуже голосистим. Кричав так, що на весь пологовий будинок було чути. 

– Співаком, мабуть, виросте! – жартували санітарки, коли приносили дитину Оксані на годування. 

От тільки жодного тепла, любові і ніжності малюк від своїх батьків не отримував. Діти поводили себе так, ніби їх одягнули в кайдани, і на цьому їхнє життя тепер завершене. 

Але я не втрачала надії на те, що все ще може змінитися в кращий бік. От же ж наївна. 

Все таки кардинально змінилося, але на гірше. 

– Мамо, ми розлучаємося!

– Як це, Михайлику? У вас же дитина…

– Ну, й що? Не збираюся я з нелюбом жити через малого! – кричала невістка. 

Як я не наплакалася, як не напросилася – все марно. Ні Михайло, ні Оксана й чути нічого не хотіли. 

Місяць перекидалися між собою тим нещасним дитям, як нікому не потрібним кошенятком. Мені серце краялося кожного разу, коли вони годину сперечалися, хто ж забере до себе малого на тиждень. 

– Мамо, ми тут подумали – буде найкраще, якщо Максима ти виховуватимеш. 

– Я?! Синку, ти жартуєш?

– Я їду на роботу в столицю, а Оксана, схоже, заміж вдруге зібралася. 

Не було слів, щоб описати те, що я відчувала. Як це так – зрадити рідну дитину?!

Забрала Максимка. Дай Боже здоров’я моїй донечці Дарусі – вона мені дуже допомагала на перших порах, а потім і сама заміж вискочила. 

Лишилася я наодинці з малечою. Вже 9 рік виховую його, доглядаю за ним, дарую усю свою любов і турботу. 

Він часто питає мене, де його батьки, чому не приїжджають, не забирають його до себе. Я відмовчуюся – не знаю, як пояснити дитині, що її батьки – справжні зрадники.

Я думала, що їх серце розтане, коли вони почують, наскільки їхній син обдарований і талановитий! Знаєте, Бог ніколи не закриває двері, якщо не відкриває нові. 

Хоч Максимко й не має батьків, зате має справжній скарб – свій голос, яким завойовує призи всіх пісенних конкурсів. Його навіть по телевізору кілька разів показували! Приїжджали до нашого села журналісти. 

– Ви тільки про батьків нічого не запитуйте, добре? – попереджаю репортерку перед зйомкою. 

Одного разу я стояла біля оператора, коли внучка знімали. Дівчина йому каже: 

– Максиме, ти так щиро співаєш. Кому ж присвячені усі твої виступи?

– Бабусі – вона для мене найдорожча. 

Я ревіла, як мала дитина. Ледве заспокоїлася. Мене розпирала гордість за те, що я виховала такого справжнього маленького чоловіка. Щодня дякую Богові за нього, а про дітей вже й не згадую!

Впевнена, що з часом вони ще лікті собі кусатимуть, бо відмовилися від найкращого в світі синочка, але чи буде їм за це прощення? Ось це вже питання…

Чи змогли б Ви колись пробачити таких батьків?

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.

Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами.