Калюжа була глибока…

Олена зрозуміла це, тільки коли, не зменшуючи швидкості, промчала по ній на своєму авто, і добряче обхляпала якогось чоловіка.

Той якраз стояв сам на зупинці з шикарним букетом квітів у руках.

Олена побачила в дзеркалі, як він розгублено застиг і безпорадно став розглядати свої мокрі штани…

– Господи, – пробурмотіла Олена і зупинила машину.

Якби не було у цього нещасного чоловіка квітів у руках, вона б нізащо не зупинилася, а тут…

Немов хтось сторонній замість неї натиснув на гальма.

Ззаду тут же ж посигналила якась машина, але вона, увімкнувши сигнали, вискочила з автівки і побігла назад, до цього чоловіка…

– Заради Бога, вибачте мені! – почала вона вибачатися, розуміючи, що її вибачення звучать досить безглуздо. – Я не думала, що калюжа буде такою глибокою. Як же я вас облила… Ви ж весь такий мокрий.

Вона бурмотіла, зблизька роздивляючись одяг чоловіка.

– І брудний… А ваші квіти… Ви поспішаєте на якийсь, ювілей, так? Хочете, я підвезу вас… Хочете?

– Підвезете? – чоловік мало не плакав. – Куди ви мене підвезете у такому вигляді?

Він кинув свій букет в смітник, що був поруч.

– Ідіть уже… Їдьте далі… Все, що могли, ви для мене вже зробили…

– Але ж я не винна! – почала безглуздо виправдовуватися вона. – Сьогодні скрізь калюжі! І ви теж… Ну, не можна ж стояти в таку погоду близько до дороги! Хочете, я куплю вам новий букет?

– Який ще букет? – ахнув він. – Я, що, з’явлюся з букетом у такому вигляді? Ідіть уже від мене!

– А що ви на мене сваритеся? – нервово сказала вона.

– І справді, що це я сварюся? Ох… – він махнув рукою від безвиході. – Звичайно, я маю дякувати вам, за те, що ви зіпсували мені життя. Я ж ішов миритися зі своєю дівчиною. Ми довго були посварені, але в нас щось стало прояснятися. І сьогодні… Може, я навіть зробив би їй пропозицію… Та що я вам пояснюю?! Навіщо? Якщо все так трапилося – значить, не судилося…

– Стійте! – вигукнула раптом Олена. – Я знаю, що треба робити!

– Відчепіться від мене, жінко!

Він розвернувся, і пішов геть, але вона чіпко взяла його за брудний піджак.

– Ні, я не відчеплюся від вас! Я винна, і маю загладити свою провину! Я живу тут поряд. Негайно побігли до мене додому.

– До вас додому? З якого дива?

– У мене тато приблизно вашої статури! Він зараз на роботі, але має шикарний костюм! Ви одягнетеся в нього, і я вас відвезу на місце вашого побачення. І навіть куплю вам квіти.

– Ще чого… – чоловік на кілька секунд задумався, і на обличчі у нього раптом почала з’являтися надія. – Квіти я куплю сам… А ваш тато через костюм не буде сваритися?

– Це не ваша справа! Вам головне – встигнути до своєї дівчини! А я потім виперу ваш костюм у хімчистці, ми зідзвонимося, і поміняємося цими костюмами знову. Побігли!

– А ваша машина?

– А що з нею станеться?

– Ви залишили її під знаком «Стоянка заборонена»!

– Але ж ми повернемося швидко!

І справді, через п’ять хвилин Олександр – так звали чоловіка – вже переодягався у костюм батька Олени. Піджак виявився трохи завеликим, але майбутній наречений був радий і такому.

Незабаром вони помчали назад, до того місця, де Олена залишила свою машину.

– Здається, ваш автомобіль відвозять! – ахнув Олександр, ще здалеку помітивши евакуатор.

Вони побігли ще швидше, але запізнилися – машину Олени нахабно забрали прямо з-під їхнього носа.

– Ну, що сьогодні за день такий? – скрушно сплеснула руками жінка, і з тугою глянула на Олександра. – Доведеться вам вирушати до своєї коханої на таксі.

– А ви що робитимете? – розгублено спитав Олександр.

– Звідки я знаю, що я робитиму? У мене машину ось так ніколи ще не відвозили? Дзвонитиму кудись, дізнаватися, куди відвозять такі машини.

– Я зараз сам подзвоню в одне місце! – впевнено сказав чоловік, і дістав свій телефон. – У мене друг працює у цій системі…

– Їдьте вже до своєї жінки! – сказала Олена до нього нервово. – Не гайте часу! А я сама якось розберуся!

– Не галасуйте, – впевнено сказав Олександр. – Я вас саму не залишу. Це я винен, що так все вийшло.

– Ні, я сама винна! Ви мене попереджали, що тут не можна залишати машину.

– А я винен, що згодився до вас додому йти.

– А я вас водою брудною заляпала!

– Та помовчте ви хоч трохи… – Олександр вже розмовляв по телефону з другом.

Поговорив, потім одразу почав викликати таксі.

– Зараз ми з вами поїдемо на одну адресу.

– Я сама поїду, без тебе, – перейшла вона раптом на «ти». – От же ж причепився…

– Ні, ти поїдеш зі мною, точніше я з тобою. Без мене тобі машину швидко не повернуть. У мене вже так відвозили, я знаю, як це все важко…

Під’їхало таксі, і вони, так само сварячись, помчали на стоянку…

…У той день Олена повернулася додому дуже пізно. Вона зайшла в коридор, втомлено сіла на пуфик і почала роззуватися.

Почувши шурхіт у коридор одразу ж прийшли її батьки.

Вони зустріли Олену стривоженими очима.
– Господи, Олено, де ти була цілий день?! – запитала мати.

А батько одразу поставив головне питання:

– Доню, що це за брудний костюм лежить у ванній?! Чий він? Що тут сталося?! Ти кого приводила сьогодні додому?

– Ох, краще не питайте… – загадково посміхнулася до батьків Олена. – Я маю сказати вам дещо важливе.

Батьки дивилися на неї, не розуміючи, що відбувається.

– Як ви, думаєте, можна дівчині погодитися на пропозицію чоловіка вийти за нього заміж, якщо вона познайомилася з ним тільки вранці? – раптом запитала Олена.

– Вранці?! – з серйозним обличчям уточнила мама.

– Вранці. О десятій ранку я облила його водою. Уявляєте? А ввечері він мені пропонує заміж.

– Він хоч хороший? – знову серйозно запитала мама.

– Ага. Дуже хороший.

– А чому тоді тобі не погодитись? – мама знизала плечима. – Мені твій тато так само зробив пропозицію, через кілька годин після знайомства.

– Через годину, – уточнив батько. – Я, так розумію, дочко, він робив тобі пропозицію у моєму костюмі?

– Так, тату, саме в ньому!

– Ну тоді погоджуйся! – кивнув він. – Що тут роздумувати?

– Погоджуйся-погоджуйся, – сміючись закивала й мати. – Якщо костюм тата йому підійшов, тут навіть сумніватися нема чого!

– Тоді, гаразд, – щасливо посміхнулася Олена. – Тоді я виходжу заміж…