Марина Петрівна сиділа на низенькій кухонній табуретці, дивлячись в одну точку. За вікном сяяло весняне сонце.

Жінка раптом подумала про те, як може сонце ось так весело і яскраво світити саме сьогодні, в настільки похмурий день?

Декілька годин тому Марина Петрівна, подзвонила у лікарню, й дізналася, що її єдиної доньки більше немає…

Катерина останній рік була дуже слаба. І ось настав час останньої, третьої процедури. Лікарі запевняли, що все буде добре.

Коли Марина Петрівна подзвонила в лікарню, вона навіть не питала, як пройшли процедури – жінка була впевнена, що все було вдало.

Вона лише запитала, чи скоро можна буде відвідати дочку.

Почувши, як замовкли на тому кінці, вона здивувалася і одразу відчула, що щось не так. За хвилину до телефону підійшов лікар і, старанно підбираючи слова, але все ж таки досить офіційно сказав, що під час процедур почалися проблеми і… І вони нічого не змогли зробити…

Ці кілька годин, коли вона бігала у лікарню, потім отримувала свідоцтво, потім домовлялася за поминки, Марина Петрівна пам’ятала дуже невиразно.

Здається, що це не вона їздила скрізь і вирішувала всі питання, а хтось інший, як робот, це зробив за неї.

А вона сама вже пів дня сидить на табуретці на осяяній сонцем кухні і намагається просто витримати, те що вже сталося.

У коридорі клацнув замок у вхідних дверях. Сусідка, Віра Іванівна, акуратно пройшла на кухню і, відводячи очі, тихо сказала:

– Мариночко… Тут з усього будинку тобі зібрали, хто скільки може, на поминки Катрусі. Горе яке, не приведи Господи…

Марина Петрівна глянула на купу зім’ятих купюр, що лежали на столі, і тут вона не стрималася.

Вона опустила голову й заплакала. Минуло, мабуть, близько пів години, перш аніж жінка почала абияк заспокоюватися. Сусідка весь цей час сиділа поруч, лагідно гладила її по голові і примовляла:

– Поплач, Мариночко, поплач, дивишся, і легше стане трішки. Сльози, вони лікують…

– Дякую, Віро, – слабким голосом промовила жінка, намагаючись рівно дихати. – Дякую за допомогу, за підтримку. А плакати ніколи тепер. Все виплакала. Скоро Олечка приїде, вона сьогодні на навчання поїхала конкурс якийсь. Одна вона в мене тепер лишилася, і я в неї теж одна. Вона, бідолаха, три роки тому батька втратила. Їй лише десять років було тоді. А тепер і без мами залишилася. Тож плакатимемо потім…

Сусідка Віра, важко зітхнувши, попрощалася і пішла. Марина Петрівна, важко встала з табуретки, ніби на плечах лежав величезний вантаж, і підійшла до вікна.

Вже вечоріло, а сонце було так само яскраве. Жінка дивилася, як за вікном вирує колишнє життя і думала про свою внучку Олечку.

Вона згадувала, як три роки тому чоловіка дочки Каті раптово не стало. Серце… Як змарніла від переживань Катя, і як важко пережила цю втрату Оля. Вона дуже любила і тата, і маму, і їй було дуже важко зрозуміти, що батька більше нема.

Але нітрохи не легше дівчинці було спостерігати, як переживає її улюблена мама. І ось, тільки-но дочка з мамою почали вибиратися з переживань і скорботи, як отримали нове випробування – Катя занедужала…

Марина Петрівна важко зітхнула. Як же це неправильно, несправедливо – втрачати й ховати свою дитину!

Але ще гуршим буде те, що тринадцятирічна дівчинка, вже трохи менше, аніж через годину дізнається, що вона сьогодні втратила маму…

Тому, хоч би як хотілося плакати, треба зібрати всі сили. Оля повинна знати, що життя продовжується, що бабуся завжди поруч. Що б не сталося…

…– Олечко, – Марина Петрівна, тихенько постукавши у двері, зайшла в кімнату внучки. – Можна?

– Звісно, бабусю, – відповіла дівчинка.

Вона напівлежала на своєму ліжку, відгородившись від зовнішнього світу книжкою.

– Слухай, мені тут твоя вчителька зателефонувала. Вона після канікул чекає на тебе на заняття.

– Бабусю, я не хочу більше ходити на танці, – сказала Оля, не відволікаючись від книжки.

Марина Петрівна зітхнула. Минуло три місяці після відходу Каті, три довгі, важкі місяці.

У танцювальній школі, де займалася Оля, діти навесні почали вчити нову композицію, де дівчинка виконувала головну роль. Цей танець планували репетирувати до кінця осені, щоб виступити з ним на конкурсі. Але наприкінці весни в родині сталося лихо. Все літо бабуся з онукою приходили до тями і намагалися вчитися жити без рідної та близької людини. Звісно, ​​про жодні репетиції не йшлося. Але зараз наближався новий навчальний рік, а з ним відновлювалися заняття. Треба було вливатись у звичне життя, як би не було важко.

– Олю, а чому ти не хочеш більше займатися? – запитала Марина Петрівна, сідаючи на краєчок ліжка.

Оля відклала книжку, уважно подивилася на бабусю і тихо відповіла:

– Бабусю, ну як можна танцювати? У нас ще й танець такий веселий, музика… Як так – мами немає, а я буду веселитися?

Голос Олі затремтів, на очі навернулися сльози. Жінка дивилася на внучку і сама ледве стримувала сльози. Вона погладила дівчинку по руці і сказала:

– Так воно все так, Олечко… Але ти згадай, як мама раділа, коли ти пішла в танцювальний гурток займатися. Вона завжди казала, що мріє побачити тебе на сцені. А як вона пишалася, коли дивилася, як ти виступаєш! Пам’ятаєш, ти ще зовсім маленька була, років сім чи вісім, і ваш гурт переміг у міському конкурсі? Мама така щаслива була…

– Так, пам’ятаю, – відповіла Оля, і її погляд прояснився від спогадів.

– Я розумію, моя дівчинка, що тобі тяжко. Але хіба ж мама зраділа б від того, що ти закинула улюблене заняття? Я думаю, що вона дуже була б засмучена.

– Напевно, ти права, бабусю, – задумливо відповіла Оля. – Ти скажи, будь ласка, Валентині Вікторівні, що я прийду на репетицію.

Марина Петрівна вийшла з кімнати внучки і, пройшовши на кухню, вже не в силах стримуватись, дала волю сльозам. Скільки безсонних ночей було за це важке літо без улюбленої дочки! Скільки разів їй хотілося закритися, звернутися калачиком і просто, тихо лежати, доживати свої дні.

Але, згадуючи про Олечку, жінка знову і знову витягувала себе з цього болота. Треба жити! Через усе, через тугу за Катрусею – просто жити. Тому що є заради кого. І вона була дуже рада, що внучка ухвалила вірне рішення.

…– Бабусю, ну все, давай вже йди в зал! – Ольга, розчервоніла і схвильована, всоте поправила спідничку, розглядаючи себе у велике дзеркало.

Марина Петрівна перед виступом онуки крадькома прийшла за сцену, щоб допомогти їй зібрати в пучок довге густе волосся.

– Зараз, Олечко, – бабуся встромила в зачіску останню шпильку і оглянула результат. – Ну все готово. Ну що ж ти тремтиш, дівчинко моя? Не вперше виступаєте. Хвилюєшся?

– Так, бабусю, – пошепки сказала Оля. – Дуже хвилююся. Раніше я головною не танцювала. Коли разом із усіма, не так. А тут…

– Ти впораєшся, Олю. Просто не може бути інакше! – бабуся міцно стиснула долоню дівчинки. – Все, я пішла, вже оголосили наступний номер. Далі ви виступаєте. Успіхів!

Марина Петрівна повернулася до зали і, пройшовши до свого місця, взяла в руки букет квітів, що лежав на сидінні.

Сідаючи, жінка вдихнула ніжний квітковий аромат і подумки промовила:

– Бачиш, Катрусю, все як ти хотіла. Оля незабаром вийде на сцену. Пам’ятаєш, як ти мріяла, що якось вона виконає головну роль в танці, а ти довго аплодуватимеш, вигукнеш «Браво!», а потім вийдеш і подаруєш їй букет рожевих хризантем? Шкода, що зараз ти не поряд з нами, але адже ти все бачиш. Я дуже сподіваюся, що ти там щаслива, доню!

Виступ був чудовим. Зала просто застигла, не чути було ані шереху, ані єдиного звуку, коли на сцені залишилася одна Оля і завершувала останні кілька секунд танцю на абсолютно порожній сцені.

Вона танцювала самовіддано, і здавалося, що дівчинка зовсім не переживає. Тільки бабуся бачила, як блищать її очі від хвилювання.

Коли музика затихла, на кілька хвилин запанувала повна тиша, а потім в залі пролунали оплески. Витираючи сльози, Марина Петрівна встала з місця, пройшла з букетом до сцени і, простягнувши квіти внучці, побачила, що руки в Олі ще тремтять, але в очах вже немає страху – вони сяють від щастя. Можна видихнути. Все вийшло!

…Старенький фотоальбом з яскраво-рожевими півонями на обкладинці зберігав усі найсвітліші спогади, ніби розповідаючи історію людського життя.

Марина Петрівна сиділа на дивані, дбайливо гортаючи сторінки, заповнені фотографіями. Цей альбом завела Катя, коли Оля тільки-но народилася. Тоді вже надруковані фото виходили з моди, але Катерина з любов’ю вела цей альбом, наповнюючи його найкрасивішими знімками.

Ось перше фото маленької Олі – з пологового, крихітний згорток, перев’язаний пишним бантом.

Любляча мама намагалася зберегти всі значущі моменти – перша посмішка, перший зубчик, перші невпевнені кроки.

Дитячий садок, школа… Альбом був великий, об’ємний, і бабуся продовжувала заповнювати його фотографіями внучки, яка вже підросла. Останній дзвінок, випускний, потім фото з інституту, які надсилала їй Оля, коли навчалася у сусідньому місті.

А далі – весілля, обручки, пишна сукня й букет нареченої…

Марина Петрівна закрила альбом і, заплющивши очі, поринула у спогади. Два роки тому Оля, вже студентка останнього курсу, прийшла в кімнату, де бабуся дивилася якесь чергове безглузде телешоу, присіла поряд із нею і несміливо запитала:

– Бабусю, скажи, а як ти зрозуміла, що дідусь той самий, який потрібний тобі? Адже ви все життя з ним прожили душу в душу, я пам’ятаю.

Бабуся відклала пульт й уважно подивилася на онучку. Вона знала, що Оля вже другий рік зустрічається з Юрком, добрим, скромним і хорошим хлопцем. Але таким питанням онука задалася вперше.

– А ти пам’ятаєш, Олю, як дідусь мене завжди називав? Мабуть, забула вже, адже тобі було всього шість років, коли його не стало.

– Ні, чому ж, пам’ятаю. Він завжди називав тебе Мариночкою.

– Так, це правда. Завжди так називав з ранньої юності. Але річ не тільки в цьому. Розумієш, я ніколи не сумнівалася, що він саме той, з ким буду щаслива і спокійна. Що він ніколи не зробить щось погане, і я завжди можу на нього покластися. Знаєш, треба просто подумати про людину – яка вона? Уявити, як він може повестися в різних ситуаціях. Якщо є хоч щось, що тебе бентежить чи турбує, значить, напевно, це не твоя людина.

– Дякую, бабусю! Я все зрозуміла! – вигукнула дівчина, поцілувавши бабусю в обидві щоки.

А через пів року було гарне, зворушливе весілля і Марина Петрівна, ледве стримуючи сльози, милувалась Олечкою в красивій білосніжній сукні, яка ніжно тримала під руку чоловіка, в якому вона була впевнена на всі сто відсотків.

А ось зараз, через два роки після тієї розмови, онука народила гарненького хлопчика, і вже завтра треба буде зустрічати її з малюком з пологового. Отже, пора починати заповнювати вже новий фотоальбом. Життя продовжується!

Тонометр наполегливо показував високий тиск, хоча вже минула година з того часу, як Марина Петрівна прийняла пігулки. Схоже, таки доведеться знову йти у лікарню.

– Ех, здала ти, Марино, – тихо промовила жінка, звертаючись сама до себе. – Мабуть, недовго вже залишилося. Звичайно, добре, що до двох правнуків дожила, і третій на підході, це така рідкість зараз. А все ж таки хочеться ще пожити, хочеться…

Раптом пролунав тихий, але наполегливий стукіт у двері. Марина Петрівна встала і повільно пішла в коридор. Жінка відкрила двері. На порозі стояла Оля. Вона була якась сумна.

– Бабусю, ну ти як?

– Та нічого, може бути, Олю. А ти чого без хлопців? Я думала, що ти з ними зайдеш. Скучила!

– Хлопців я з Юрком залишила. Ти ж знаєш, які вони енергійні, а тобі зараз потрібен спокій. Ось підлікуєшся, і ми всі разом до тебе прийдемо. Слухай, яка ти біла. «Швидку» викликала?

– Ні ще, Олю, не встигла.

– Бабусю, ну що ти як маленька?! З таким високим тиском, і все чекаєш чогось! – вигукнула Оля, дістаючи з сумочки телефон і набираючи номер.

Викликавши швидку, дівчина почала метушливо ходити по квартирі, вона шукала сумку, в яку потрібно було зібрати бабусині речі в лікарню. Марина Петрівна, сівши на диван, з сумом подивилася на внучку.

– Ну ось… Зараз мене точно не відпустять, покладуть все-таки. Знову більше тижня у цих чотирьох стінах пробуду. Нудно мені там, Олечко, і без вас важко.

– Бабусю, ну чого ти?! – Оля, відклавши в бік речі, присіла поряд. – Я тебе буду відвідувати, поки діти в садку. З ними в лікарню точно не можна. Зате ми тобі щовечора будемо по відеозв’язку дзвонити, коли хлопці з садка повертатимуться. Не забула ще, як на відеодзвінок відповідати?

– Ну що ти, Олю, мене ж старший внук всьому навчив – і повідомлення набирати, і на дзвінки відповідати, і навіть відео знімати вчив колись! Данило у нас дуже тямущий. Та й Миколка від нього не відстає!

– Ну, ось бачиш, вже й настрій піднявся, – усміхнулася Ольга. – А завтра я на УЗД зранку піду, і якраз після цього тебе провідаю. Ти тільки не забудь мені подзвонити і сказати, в яку палату тебе покладуть…

У цей час пролунав дзвінок домофона. Оля швидко підвелася, вийшла в коридор і відповіла на дзвінок.

– Швидка, – почула вона в слухавці стомлений голос.

Марину Петрівну поклали в лікарню. Після всіх формальностей жінка влаштувалася в палаті, розклала в тумбочку свої речі й лягла. Вона з сумом оглядала сіро-зелену, подекуди трохи обшарпану стіну, біля якої стояло її ліжко.

І чому в лікарнях завжди фарбують стіни в такий похмурий колір? Навіть настрій зникає, коли довго перебуваєш у такому приміщенні. Це зовсім ніяк не сприяє одужанню… Швидше б вечір настав, чи що. Заснути після процедур, а там уже й ранок настане. Оля обіцяла зайти відвідати її після УЗД…

Жінка й сама не помітила, як заснула міцним сном. Уві сні вона знову була здоровою, ще молодою жінкою, щасливою і повною сил. Вона гуляла на дитячому майданчику зі своєю улюбленою внучкою Олечкою. Оля, заливисто сміючись, бігала від неї з галасом: «Бабусю, дожени!», ховалася за дерев’яний будиночок, весело підіймалася на велику металеву гірку і з галасом скочувалась вниз.

Нагулявшись, вони з онукою купували фруктове морозиво і, сидячи на лавці і бовтаючи ногами, з апетитом їли ласощі. А потім ішли додому, де, приготувавши смачний обід, на них уже чекала Катя…

…Марина Петрівна лежала на жорсткому, скрипучому лікарняному ліжку, заплющивши очі. Крізь жалюзі на вікні світив яскравий повний місяць, відсвічуючи зморшкувату щоку жінки, на якій залишила мокру доріжку сльоза.

– Бабусю, я сьогодні на прийомі була, і ще на УЗД потім бігала, – сказала Оля, сідаючи на невеликий стільчик поряд з ліжком бабусі. – Тому не стала нічого приносити тобі, щоб зайвого не тягати. Ти скажи, що тобі треба, ми з Юрком привеземо ввечері, коли він із роботи приїде.

– Олечко, та мені й не треба нічого. Годують тут чудово, у мене навіть залишається, я стільки і з’їсти не можу, – усміхаючись і бадьорячись, відповіла Марина Петрівна, але вигляд у неї був блідий і втомлений. – Речі теж все є. Ти краще розкажи, як удома? Як там мої шибеники поживають?

– Так все добре. Тільки-но розбудила їх сьогодні в садок. Як завжди – увечері не вгамуєш, а вранці не піднімеш. П’ятниця, втомилися хлопчики. Микола ще нічого, а Данилко все бурчав, що скоріше б садок закінчити і в школу наступного року піти. Ну, я йому й пояснила, що школа, як і садок, теж з самого ранку працює, та ще й уроки треба вчити. Задумався. А дорогою – уявляєш? – спитав, чи є десь така країна, де діти вранці і вдень сплять, а ввечері у садок і школу ходять. І як туди переїхати!

Марина Петрівна щасливо посміхнулась. Внуків вона любила, завжди із задоволенням з ними спілкувалася, і навіть вела зошит, де записувала смішні фрази і міркування Данила і Миколи.

– А сама ти як? – запитала вона Олю. – Як на УЗД сходила, що лікар сказав?

– Все добре, все в нормі. А ще, бабусю, у мене новина. Лікар сказав, що ми будемо мати дівчинку…

Бліде обличчя жінки засяяло. Вона тихенько підвелася, сіла на ліжку й обійняла улюблену онучку.

– Я така рада, Олечко! Правильно, досить з нас хлопців. Нехай тепер Данило й Микита сестричку захищають та оберігають.

– Я їм так само й хотіла сказати, бабусю. Сьогодні їх порадую, адже вони щодня питають, хто ж у маминому животику – братик чи сестричка, – усміхаючись і ніжно погладжуючи живіт, сказала Оля.

– Ну ось, – тихо промовила Марина Петрівна, коли внучка пішла. – Буду правнучку чекати. Значить, ще трохи пожити можна.

…Своєї єдиної правнучки жінка не дочекалася. За місяць до того, як у стінах пологового будинку пролунав голос правнучки, Марину Петрівну поховали.

Оля, майже не дихаючи, милувалася крихітним малюком, що лежав у пластиковій лікарняній люльці на коліщатках.

Вона спостерігала, як тремтять уві сні маленькі вії, як хмуряться брівки донечки. Крихітці був лише день від народження, але Оля з подивом помітила, як разюче схожа вона на свою прабабусю.

Дівчинку назвали Марина…

Коли вони з дитиною повернулися додому, Оля насамперед дістала з полиці новенький фотоальбом, який їй подарувала бабуся всього за пару тижнів до свого відходу.

Цей альбом був великий, яскравий, красивий, він призначався для фотографій маленької Маринки і був дуже схожий на той, який колись вела Катерина.

Оля відкрила першу сторінку.

Альбом був порожній, але незабаром він почне заповнюватися застиглими моментами життя нової людини.

Шкода, що бабусі немає поряд. Але пам’ять про неї жива, вона всюди – і в речах, і в предметах і, найголовніше, у серцях людей, які її люблять.

А значить, життя триває…