від 

Близько десяти років Валерія була одружена з Олегом. Перші два роки були найщасливішими, а потім, з народженням дітей, все стало стрімко змінюватися.

Чоловік раптом перестав надавати їй знаки уваги, дарувати подарунки і часто пропадав у гостях у матері, а іноді й зовсім залишався там ночувати.

Також Валерія помітила, що чоловік став повертатися додому в «веселому» стані, хоча до цього взагалі за ним такого не помічалося.

Щойно Олег загулював, він відразу змінювався, ставав грубим, нахабним і за словом до кишені не ліз.

Помаленьку справу стало доходити до того, що Олег не соромився у висловлюваннях на адресу дітей та дружини.

Якось він зовсім перегнув і сталося найгірше. Валерія вирішила не закривати очі на поведінку чоловіка, не прощати та подала на розлучення.

На цей час вона разом із дітьми переїхала в будинок до батьків. Родичі жінки смиренно прийняли її рішення, а ось свекруха та зовиця негативно поставилися до того, що Валерія розлучається з Олегом.

Ірина Дмитрівна почала вичитувати невістку, не соромлячись у висловлюваннях, а наприкінці взагалі заявила, що вона ще пошкодує, що прийняла таке рішення.

– Заберемо в тебе все! – гнівно кинула жінка.

– Що саме? – поцікавилася у свекрухи Валерія.

– Раз розлучення, то ділитимемо всі квартири! Отоді ти точно шкодуватимеш! – вигукнула Ірина Дмитрівна. – Поки ти з моїм сином жила, я ще якось трималася, а зараз не можу! Все тобі висловлю!

– Які ви там квартири ділити зібралися? – зуринила жінку Валерія. – Вона лише одна, та й та іпотечна, продамо і розділимо.

– Чого це одна? Є й друга, не роби вигляду, що її немає, – пирхнула в слухавку свекруха.

– Ви, сподіваюся, не про мою дошлюбну кажете? – несподівано осяяло жінку.

– Про неї саму і говорю! – уїдливо засміялася Ірина Дмитрівна.

– Чого ви раптом вирішили її ділити, якщо вона моя? – їдко перепитала Валерія. – Вашому синові нічого не належить.

– Ти мене тут не обманюй! Він жив із тобою, коли в тебе була ця квартира, в ремонт вкладався, а отже, має право на її частину! – захопленим голосом відповіла свекруха. – Я все зроблю, але ми з Олегом заберемо в тебе належне!

Несподівано в слухавці почулася метушня, і пролунав скрипучий голос зовиці Надії.

– Раз ти з моїм братом розлучаєшся, непогано було б повернути назад усі його подарунки, – вигукнула жінка.

– Олег тоді має повернути мої, – незворушним тоном відповіла Валерія. – Мені взагалі дуже дивно, що дзвоните мені ви з претензіями, а не мій колишній чоловік.

– Тому що він не хоче з тобою розмовляти, – швидко знайшла, що відповісти, Надія. – Я думала звернутися до твоєї совісті…

– Вважайте, що в мене її взагалі немає, – закінчила розмову Валерія і поклала слухавку.

Поведінка родичів її дуже насторожила. Більше їй, звичайно, не сподобалося те, що вони почали претендувати на дошлюбну квартиру.

Швидко одягнувшись і попросивши матір доглянути дітей, Валерія поїхала до своєї квартири.

Вона мала намір сьогодні ж змінити замки, бо чудово пам’ятала, що від неї і у свекрухи, і у зовиці були ключі.

Жінки жили у своїх будинках і влітку час від часу приїжджали до її квартири.

Зі спокійною совістю Валерія виконала свою місію і повернулася до будинку батьків.

Наступного ранку її розбудив дзвінок від Надії. За голосом сестри чоловіка вона зрозуміла, що зовиця лютує.

– Ти навіщо замок у квартирі змінила? Нічого собі, яка нахабна, – вигукнула в слухавку жінка. – Змінила і навіть не попередила! Я тепер потрапити всередину не можу, стирчу біля дверей.

– Що ти забула у моїй квартирі? – здивовано поцікавилась Валерія.

– Треба, значить!

– Що означає, треба? Ти прийшла до чужої квартири…

– Я прийшла забрати деякі речі, – уїдливо відповіла Надія, бажаючи виправдатися.

– Які ти прийшла забирати речі? – Напирала жінка, переконуючи зовицю зізнатися.

– Ті, що мій брат купував у цю квартиру за власний кошт! – Пробасила сестра Олега.

– Якщо й купував, то він, і ніяк не ти! – нагадала Надії невістка. – Нема чого тобі робити в моїй квартирі! Замки я, справді, змінила, щоб такі, як ви там не тинялися і не виносили все до останнього сірника.

– Ось ти негідниця! Заздалегідь все продумала та встигла замки поміняти! Я здивована твоєю поведінкою, адже ти стільки років прикидалася милою, і я повірила! Так, – обурено вигукнула в слухавку зовиця. – Сама тоді приїжджай і відчиняй мені двері, інакше я винесу їх!

– Спробуй тільки! Усі мої сусіди знають. Тільки спробуй щось зробити, я одразу наряд викличу, з ними й поговориш, їм і розкажеш про те, хто і що купив, – сказала родичі Валерія.

Надія у відповідь висловила жінці все що про неї думає, обурюючись через те, що невістка виявилася такою кмітливою і швидко встигла розгадати її план.

– Я теж викличу! У цій квартирі мої речі, – промовила зовиця.

– Виклич, – коротко відповіла Валерія і, вирішивши, що більше їй нема про що розмовляти з сестрою чоловіка, поклала слухавку.

Як і обіцяла Ірина Дмитрівна, вона налаштувала Олега, і той при розлученні попросив у суді розділити дошлюбну квартиру дружини.

Звичайно, суддя відмовив йому у проханні, що не могло не спричинити щирі обурення свекрухи.

– Ти весь суд купила! – Вигукнула Ірина Дмитрівна, бажаючи виправдати свій програш.

Жінка була впевнена, що якби не підступи Валерії, то Олег обов’язково отримав би за законом частку у квартирі колишньої невістки.