https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/ditochky-ridnenki-a-teper-zbyrajtesya-i-get-z-moyeyi-kvartyry-molodi-ne-viryly-shho-ya-na-take-zdatna-ta-ya-vzhe-vse-vyrishyla/?utm_medium=fb_rek&layout=button_count&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

Колись ми з чоловіком вдвох залишили доньку з бабусею і поїхали на заробітки. Хотіли жити краще і доньці на навчання гроші мати. За п’ять років повернулися, і заробили навіть більше, ніж планували. Тоді мій Микола й запропонував:

 – Може не будемо марно гроші витрачати, а купимо квартиру. Здамо її, матимемо гроші додаткові. Продати завжди можна!

 – А чого б і ні! Гарна ідея.

Погодилась я з чоловіком. Мріяли ми, як на пенсії будемо разом подорожувати, чимало планів мали. Та чоловік не дожив до цих часів. Помер раптово від інфаркту. Донька тоді вже доросла була, університет закінчувала. Квартиру я здавала і гарні гроші з оренди мала. Щось збирала, щось витрачала. 

А тоді Оля заміж зібралась. Привела зятя і сказала:

 – Мамо, чого ж ми будемо орендувати житло, як у тебе є квартира. Пусти нас туди?

Що ж для доньки не зробиш. Хоча за оренду платили гарно – 5 тисяч гривень. Погодьтеся, це не мало. Після весілля діти заїхали у квартиру. Почали обживатися. Та за кілька років я збагнула – поганого чоловіка знайшла собі Оля. За цей час він навіть не подумав ремонт зробити. Якби ж то хоч заробляв нормально. Але де там? Мав посередній заробіток і кращого не прагнув. Та найбільше мені не подобалось, що жодного разу, коли я просила допомогти – молоді не погоджувались. Зять казав, що дуже зайнятий, а доньку треба місяць просити, аби приїхала.

А вік в мене вже такий, що на пенсію скоро, допомога не завадить. Якось я вирішила з донькою поговорити про все це:

 – Оля, послухай, я вам квартиру дала, зять на все готове прийшов. Ви мали б трохи вдячні бути. Хоч час від часу мені допомагайте!

 – Мамо, не будь егоїсткою. Знаєш, як зараз важко молодим! Часу бракує, грошей теж!

Зараз і справді усім не легко. Та діти могли тижнями навіть не дзвонити та не питати, як я. Тож вирішила я подивитись, чим вони так зайняті. Якось на вечір приїхала до них без попередження. Дивлюсь – зять сидить за комп’ютером, грає там у щось, донька серіали дивиться, онука сама собі грається. У квартирі, безлад страшний, всюди речі розкидані, брудно. Думаю, може так вийшло. Минуло кілька днів і я знову приїхала – картина аналогічна. Тоді я спитала доньку:

 – То чим ви так зайняті, що мені ніколи допомогти не можете?

– Мамо, ти розумієш, хочеться ж і відпочити.

Час минав, та нічого не змінювалось. Оля ще й почала мені онуку залишати мало не через день. Тим часом я на пенсію вийшла. Нарахували мені копійки 6 тисяч. З них три я витрачала на комунальні. От і думайте, як можна вижити на решту. Я вже мовчу про якісь розваги та відпочинок. Одного разу я не витримала, в розпачі розповіла все подрузі. Вона відразу запропонувала:

 – Послухай, квартира ж твоя. Вижени дітей і все! Знову здавай.

 – Та як я можу?

 – А ось так. Вони твого добра зовсім не цінують, тобі не допомагають. Або нехай оплачують оренду.

Мені навіть думати про це було важко. Та тоді стався випадок, котрий все змінив. В ці спекотні дні я сама пішла на ринок. Скільки просила доньку піти зі мною, аби нести допомогла, вона відмовляла. Взяла я не багато – огірочки, помідорки, кабачки, ще молочка домашнього й сиру. Та врешті торба вийшла досить важка. Дорогою додому мені стало зле. Все через спеку. Просто посеред вулиці я втратила свідомість. Допомогли сторонні люди. Мене забрала швидка. 

Прийшовши до тями в лікарні – я відразу донечці зателефонувала. Та вона сказала, що не може приїхати, бо в них гості мають на вечір прийти, треба готувати. 

В лікарні мене чотири дні, обстежили, сказали, що є проблеми із серцем. За весь цей час донька лише раз зателефонувала. Тож після повернення додому я вже остаточно вирішила. Приїхала сама до доньки і заявила:

 – Ви маєте звільнити квартири, я квартирантів знайшла. Платитимуть навіть більше – 6 тисяч.

 – Мамо, ти що? Як так?

 – А що я маю робити? З вас ні допомоги, ні грошей! Як помру –  отримаєте житло! Утім, як хочете, платіть ви мені і живіть далі.

Вони почали кричати, що це надто дорого. Мовляв, можна дешевше знайти. Згодом переїхали на околицю в однушку. На мене ображені страшенно. Та днями я Олі натякнула, як будуть і надалі так поводитись, то й заповіт на них не напишу. Залишу усе тому, хто доглядати мене погодиться.

Як гадаєте, чи могла я інакше вчинити?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!