Місяць тому в нашій сім’ї сталася страшна біда. Не стало нашого тата. Йому було 68 років, останні дванадцять він важко хворів, а три навіть з ліжка встати не міг. Мама доглядала його, навіть з роботи звільнилась. Їй було вкрай важко. Ми з братом допомагали, як могли. Та в нас вже власні сім’ї, діти та чимало справ. А на початку війни Артур взагалі поїхав до Бельгії.

Ми розуміли, що батькова хвороба невиліковна і рано чи пізно його не стане. Та це однаково велика втрата. І уявіть мій подив, коли не минуло й 40 днів, як я зустріла неньку в парку. Вона була вдягнена в яскравий одяг, в досить короткій спідниці, щиро посміхалась і розмовляла з незнайомим чоловіком.

 – Мамо, куди ти так вирядилась?

 – Ми з Василем йдемо в кіно!

 – А хто він такий! Мій друг, я потім тобі все поясню. 

Але й пояснювати нічого не треба було. В мене в голові не вкладалося, як так можна. Згодом мама прийшла до мене . Я не хотіла з нею говорити. Та вона сама почала:

 – Чого ти на мене ображаєшся? Хіба не знаєш, яким було моє життя останні десять років?

 – Хто ж в цьому винен? Таке життя! Чи тато хотів захворіти?

 – А ти знаєш, що ще до його хвороби ми мали розлучитися. Твій тато мав коханку, а я познайомилась з Василем. А коли чоловік захворів – його Алла втекла, він їй був більше не потрібен. Я не змогла його покинути. А Василь чекав усі ці роки. 

 – Смерті тата чекав?

 – Мене! Він благав піти, але й розумів усе, і ніколи не сварився. Я навіть мріяти не могла про такого чоловіка. 

 – Як він так довго чекав, яка потреба тепер поспішати?

 – А я вже  не молода, не хочу й день марнувати!

Я не могла зрозуміти маму, ми посварилися, і я їй сказала, що ніколи не визнаю Василя і не хочу його бачити. Мама наголосила, що тоді і її я не побачу. От скажіть, хіба ж це нормально? Як можна взагалі так поводитись?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!