Я прожила у сім’ї 16 років і навіть не знала, що маю сестру. Про це мені розповіла мати, коли мені лише виповнилося 17. Виявилося, у мене є зведена сестра. Вона молодша від мене на 3 роки.

У юності мене це сильно дратувало. Саме через цю дівчинку батько пішов із сім’ї. Я мала велику образу на нього. Мені ж було всього 3 роки, а він покинув нас з мамою і переїхав в інше місто до нової сім’ї. Тоді я ще навіть не знала, що пішов він саме через вагітність коханки.

Тож шукати сестру мені навіть не хотілося, як і спілкуватися з татом. 

Я жила з мамою, вчила у школі, тоді вступала до інституту. А після ВИШу одразу вийшла заміж. Діток у мене досі немає, але з чоловіком ми живемо добре. Як мінімум, я у це щиро вірила. До того моменту, доки коханий мені не зрадив і не пішов від мене, як колись це зробив зі мною рідний батько. 

Ну й нехай! Я не сильно переймалася. Колись уже проходила подібне у власній сім’ї і бачила поведінку матері. Зараз цілком її копіювала.

Після розлучення, до речі, якраз і повернулася до батьківського дому. Знову жила з мамою. Але кілька років тому її не стало. Мені тоді 36 виповнилося. І саме тієї миті я зрозуміла, наскільки я самотня. Абсолютно одна у цьому світі. Тоді я й згадала про існування зведеної сестри. Мені захотілося її знайти. Ну і що, що минуло вже стільки років.

Великих зусиль навіть докладати не довелося. Знайшла її по татовому прізвищу. Воно у нас рідкісне.  Виявилося, що вона, як і я, ще не знайшла свого чоловіка, тому жила тільки заради доні, яку народила для себе. А найкумеднішим було те, що ми обидві жили в одному місті. Вона нещодавно переїхала сюди з дитиною.Тато ж і досі в іншому місті. Потім я дізналася, що переїхала сестра не просто так. Мати мого батька залишила їй квартиру. Мене це сильно розлютило, адже це й моя бабуся, а отже і  я мала право на спадок. Але нічого. Я й сама всього у житті досягла. 

Домовилася із сестрою про зустріч. З нетерпінням її очікувала.

Спочатку вона навіть видалася мені дуже привітною та милою. Але перше враження завжди оманливе. Ми були дещо схожими ззовні – усе, що змогли перейняти від свого батька.

Говорили довго. Було про що. Засиділися до пізньої ночі, тож сестра з донькою залишилася у мене. Здається, Ірина навіть почувалася винною, що через неї тато покинув мою сім’ю. Але я заспокоїла її, мовляв, вона була такою ж дитиною, як і я.

Мені було дуже легко та комфортно зі своєю сестрою. Ми, здається, навіть ладнати почали. Єдине, що мене відлякувало – Іра постійно скаржилася на все. Тут їй доля не вгодила, там – політика, а ще роботодавці погані і навіть рідний батько, даруйте за грубість, козел, як і всі інші чоловіки. Я просто мовчки слухала.

Зустрілися один раз, але, здається, Ірина подумала, що тепер ми будемо друзями до кінця життя. Почалися постійні дзвінки. Я хвилини вільної не мала навіть. Я, чесно кажучи, за характером інтроверт, не люблю багато балакати, а моя сестра навпаки. Постійно нав’язується.

«А що ти робиш? А які плани на вихідні? А зустріньмося, племінниця тебе побачити хоче! А які серіали дивишся? А що готуєш сьогодні?» – ці незмістовні питання просто не давали мені відпочити після важкого робочого дня.

І ось казус: в гості Ірина з дитиною напрошувалися, а до себе ніколи не кликали. Я тільки раз змогла в дім ввірватися. Сильно на чай захотіла. Діватися сестрі вже було нікуди. Але в моєму домі одним лише чаєм все не обходилося. Доводилося стояти біля плити цілими днями, щоб Ірина з донею ще й на ночівлю залишилися і мали, що перекусити ввечері та зранку. А у відповідь я отримала не “дякую”, а вічні скарги на життя.

Далі тільки гірше. Іра почала випрошувати у мене гроші. Борг виріс настільки, що я навіть гадки не мала, звідки вона все це візьме, щоб віддати мені. Тим часом я продовжувала вислуховувати скарги на все у світі. Якщо спочатку прохання викликали у мене жалість, то потім я збагнула, що це вимагання!

Я намагалася уникати сестри. Вимкнула телефон, ходила новими дорогами, нікого не пускала в дім. Це розлютило Ірину. Вона нахабно чатувала мене під дверима мого ж дому. Ось тут я вже зрозуміла: сестра – не сестра, але далі так тривати не можна. Але, на жаль, я надто добра та ввічлива. Знаю, що ми чужі люди, але все одно мені прикро, коли треба комусь відмовити.

Жаль її доні. Племінниця у мене хороша. Та й розумію, що розірвавши стосунки із сестрою, не матиму жодної рідної душі в місті. Але чи варте це тих маніпуляцій, на які я постійно піддаюся? Як гадаєте?

Що ви зробили б на місці нашої героїні?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!