Я переїхала в Іспанію, коли мені стукнуло 50. Хтось скаже, що надто пізно у такому віці їхати на заробітки, що це погана ідея. Повірте, оцих докорів я наслухалася від родичів та інших сусідів. 

Але я поїхала сюди, аби спокійно пожити. І попередила сина одразу, що не висилатиму йому ні єврика до України. У Малазі жила моя кума Василина. Вона допомогла мені і роботу найти, кімнатку для оренди. 

Моєму синові 30. От, здавалося, що дорослий та самостійний чоловік. Але Василеві взагалі з тим не щастило. Він погано закінчив школу, ледь поступив до коледжу. Скільки я тих подачок носила викладачам та декану, аби Ваську не вигнали геть. Постійно казала “сину вчися, бо пропадеш на цьому світі!”. Але він тільки закочував очі та голосно цокав у відповідь. 

У 25 одружився. Невістка була дуже хороша дівчина, красива, привітна. Я сподівалася, що хоча б заради неї син поміняється у кращу сторону, візьметься за розум. Зі сватами купили їм двокімнатну квартиру, до мого району їхати прямою маршруткою. Часто приходила до них у гості, з дачі привозила домашні гостинці – помідорчики, огірочки, малину, полуницю, квіти. 

Тільки Василь день за днем мене ще більше розчаровував. Іванка літала з кухні до спальні, зі спальні до дитинки, потім знову на кухню. А знаєте, що робив син? Просто валявся на ліжку та дивився футбол. Навіть з донечкою не хотів гуляти на дворі. Так вони прожили 2 роки. Терпіння невістки луснуло і вона просто одного дня забрала доньку, всі речі, написала заяву на розлучення та переїхала геть. 

– Ой, ма, вона попсіхує та перестане. Ще сама приповзе на колінах, – насміхався син. 

Але вже через місяць їх офіційно розлучили. Майно ми поділили спокійно, адже цим вже займалися свати. Я слізно у них просила вибачення за сина. А мені тільки відповіли “Бог йому суддя”. 

Квартиру продали. Я хотіла вкласти свою частку у банк, зробити ремонт на дачі, щось заощадити для онучки. Син переїхав жити до мене. І на свою зарплату у 8 тисяч я мала його прогодувати, себе, ще заплатити за комунальні послуги та вислати аліменти на внучку. Василь без ентузіазму шукав роботу.

– Мамо, я не хочу працювати вантажником. 

– Сину, а ким ти хочеш працювати?

– Ну десь в крутому офісі. 

– Без освіти та досвіду? Краще йти вантажником, дитині на ті гроші іграшки купуватимеш. 

Переважно це я просила невістку привозити онучку Мартусю до нас на вихідні. Сама з нею гуляла, купувала книжечки, іграшки. А Василь нічого не хотів, його дратувала присутність Мартусеньки.

Останньою каплею стала купівля машини. Вася знайшов мої гроші (з продажу квартири), забрав та викупив у свого друга машину. Дуже дорога іномарка, новесенька. Але стільки бензину їла, наче з голодного краю. 

Тоді я зрозуміла, що мого сина ніщо не виправить. Тому зібрала речі, зробила документи та переїхала до кумасі у Малагу. Зараз тут працюю нянечкою в дитсадку для україномовних діток-переселенців, орендую невелику кімнатку в гуртожитку. 

Син нещодавно до мене телефонував та просив вислати гроші:

– Ні! Годі з мене такого цирку. Тоді 40 років, треба мати клепку в голові. Скільки років сидів у мене на шиї? Сам крутися в цьому житті! 

Я заблокувала його номер телефону. Деякі родичі та друзі вважають, що я кинула сина напризволяще. Тим паче, у такий складний час, коли у країні ще й війна.

Але я не шкодую. Нехай хоча б така біда навчить його розуму. Є ще капля надії, що Вася виправиться. 

А як Ви вважаєте? 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!