Та я знаю, як їх врозумити…

Мені 68 років і я потрапила в таку ситуацію, що й ворогові не побажаєш. Втратила усіх найближчих людей. А все чому? Тому, що вперше в житті подбала про себе.

У 22 роки я взяла шлюб. Щиро кохала свого Івана. Та й він наче мене любив. От лишень минуло два роки і я збагнула, що дуже помилилась. Чоловік мій виявився страшенно лінивим, жили ми в старій бабиній хаті. Після весілля я сподівалась, що він наведе в ній лад, та жодного разу Іван молоток до рук не взяв. Доводилось брата просити допомогти.

Я вже думала піти від нього, та раптом дізналась, що вагітна. Ще й двійню народила – хлопчика і дівчинку. Куди з двома малюками йти. Було мені дуже важко, адже з дітьми чоловік також не допомагав. Та я впоралась. Малі підростали, мене й далі підтримував брат. Та я ніколи не бучила виходу, здавалося з бідності нам не вирватися. Увесь час ледве кінці з кінцями зводила. Тоді чимало жінок з нашого села почали їздити до Італії. Тож вирішила і я спробувати. Дітям тоді вже по 13 років було, не малі, могли собі раду дати.

Тож я вирушила, спочатку заробила на ремонт хати, а тоді дітям по квартирі в новобудові купити. Все вдалося. Згодом малі поїхали на навчання. Я приїхала додому, аби їм допомогти, і побачила, що мій Іван привів в хату, котру я зремонтувала нову дружину. Довелось розлучитися. 

Тоді мені так прикро стало. Вирішила, що час про себе подбати. Звісно, дітям я й надалі допомагала, але більшу частинку кошті відкладала собі на старість. 

Зараз мої діти вже дорослі, мають власні сім’ї. Син мій служить. Донька в аптеці працює провізором. Я завжди мріяла поруч із ними жити. Тож вирішила гарний будинок в нашому місті придбати. Так, не дешевий, рієлтор мені знайшла чудовий дім за 110 тисяч євро. І я приїхала, аби укласти договір. Та коли про це почули діти – почали бунт. 

Першим подзвонив син.

 – Як ти можеш таку хату купляти, коли в країні війна. Купи автівку для моєї бригади. Дай гроші на потреби.

 – Сину, але ж я заслужила нормально жити на старості.

 – Чи тобі квартири за 20 тисяч не вистачить. Нащо такі хороми?

Далі долучилась і донька. Подзвонила й накричала на мене.

 – В тебе онуки є, не знати, що далі буде в країні. 

Та я однаково купила той будинок. Просто тому, що так хотіла. Тепер діти зі мною не спілкуються. Я більше не планую повертатись на заробітки. Житиму в своє задоволення. А дітей планую попередити, що як надалі так поводитися будуть, то й заповіт на них не напишу. Що ви про все це думаєте? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!