Коли Галина от так бігла селом, то люди вже знали, що си стало дуже серйозне і навіть по телефону ту новину Галя повідомити не в силі – треба в очі людині дивитись. Я саме з хліва вийшла, аж бачу летить Галя вулицею і до моїх воріт. Душа в п’яти пішла, відро молока зронила, бо хто, а Галя найперша усе знала, а в мене ж Павло на заробітках, мало що.

Мого Павла у бригаду до будівельників, що в Чехію на будову дуже довго кликали, а він усе не погоджувався. У нас свої поля, він сам усе, і на тракторі і на комбайні. Та й город і худоба, як я сама мала лишитись, та ще й двійко діток малих?

На свою голівоньку я його вмовляти почала. Бачила добре, що чоловіки привозять гарні гроші, не порівняти з тим, що мав Павло із тих полів та на роботі трактористом. Та й дім наш старий і вже одна стіна відходить. Тут, або перебудовувати, або новий ставити, а за що?

Не мав він бажання і свекруха була проти, аби син їхав, та от вода камінь точить. Таки я по краплі, по словечку, а змогла його умовити погодитись. Поїхав він. П’ять років уже там працює.

Павло у мене чоловік хазяйновитий і до того, аби за комір заливати не схильний. Усі гроші передавав додому, приїздив і день відпочивши з дороги ставав працювати уже біля нашого будинку. За ці роки і паркан у нас мурований і хата в два поверхи і зручності і двір на заздрість.

Вже міг би мій чоловік і повернутись, бо до всього гарну копійку відклали. Ми мріяли сусідню садибу викупити, сад посадити теплицю поставити, вирощувати ягоди на продаж, та от усе у нього там із роботою не виходило, все нові і нові об’єкти ну ніяк не міг підвести бригаду.

Та й останній рік віддалився мій Павло, якщо правду говорити. То зателефонує п’ять разів на день, до кожного із нас пощебече, дітям казку на ніч прочитає, у мене про все на світі розпитає, скаже, що кохає, а тут мов крига яка його узяла – дзвінки рідко і ніби чужий.

І ось тобі, Галька до мене у двір і дивлюсь, аж підстрибує від нетерпіння новину повідомити. Де вона ті плітки збирає, звідки все перша дізнається? Та от ніколи душею не скривила – правду говорить, хай яка вона не є.

— Настю, ти тільки не хвилюйся, – почала вона, – Тут таке діло. Ти не переймайся інформація перевірена, я правду кажу. Павло твій уже як п’ять тижнів у Дарини живе. Ну, Михайлової  сестри, та що ще не заміжня а їй уже сорок п’ятий пішов. Так от не в наше село повернулись, а під містом дім орендували, кажуть будуть купувати, аби разом жити.

Я дар мови втратила. Ще ж учора от під вечір чоловіка набирала, він на зайнятість послався, все бідкався, що виморюється і балакати часу немає. А тут таке.

Набрала Михайла і прямо кажу, що все знаю. Той совісний і кожне Галинине слово підтвердив. Дашу ж він забрав на роботу, там і приглянувся їй мій Павло.

Галька така, що новину за годину селом рознесла. Набрала мене свекруха і каже аби я машину шукала, треба Павла додому забирати, бо так не буде – не лишить двох діток.

Ну а моя мама проти тієї ідеї:

— Ніби ти його забереш і оте що зрадив, що іншу мав і не приїхав навіть до дітей, забудеться. Ти як йому в очі будеш дивитись? А вийде з хати, то думки які у голові будуть? Повіриш, що на роботу пішов, а не до Даші? Думай, доню, думай.

А я геть нічого не розумію, у голові каша. Розлучатись? А як я сама із двома дітьми, та й чого мушу Даші свого чоловіка от так поступитись?

Але мамині слова із голови не йдуть. Чи буде те життя мені на щастя, як він у дім таки повернеться?

То як же бути? Може хто був у подібній ситуації, як краще вчинити?

Головна картинка ілюстративна.