-У сенсі залишилося місяці зо два? Це що, жарт такий? Олено, ти жартуєш?! Як так? Їй же 30 років! Їй тридцять! Які два місяці? А Макс? … – Олег казав це, але всередині вже розумів, що це не жарт і тепер багато для нього не буде колишнім.

Вони прожили з Вірою три роки. Одружилися молодими, з великого кохання. Але їхній сімейний човен швидко потонув у безодні невлаштованості та безгрошів’я. Коли розходилися, розуміли, що вже стали зовсім чужими людьми. І так втомилися від скандалів та взаємного невдоволення, що зітхнули з полегшенням, як тільки роз’їхалися. Від цього безглуздого шлюбу у них з’явився Максік. Цілком чудовий хлопчик, який, здавалося, взяв від них найкраще.
Олег справно платив аліменти, не більше. Сина, звичайно, любив, але зустрічатися з ним особливим бажанням не горів. Та й хлопчик не дуже цього хотів. Максимові було шість, він був дуже прив’язаний до матері, тим більше, що, крім неї, у нього нікого не було. Віра була сирота, виховала її тітка. Батьки загинули в аварії, коли Вірі було шістнадцять. Тітка померла п’ять років тому. Тому Віра була одна на цьому світі.
І тепер цей дзвінок від Вериної подруги. Як грім серед ясного неба. Олег довго сидів у непроглядній темряві, перетравлюючи сказане Оленою.
-Олеге, вона вмирає, четверта стадія … Ти розумієш? Вона до останнього не хотіла тобі дзвонити. Але вже нема часу. Вона не має часу. Макс лишається один. Ось просто один. Розумієш? Дитина залишається одна, Ні батька, ні матері, ні бабусі, ні діда. Нікого. Куди його, до дитбудинку? Олег, зроби ж щось! Приїдь, прошу. Макс у мене. Віра у лікарні.
-Але може бути ще щось налагодиться? Можливо вона видужає, га? Можна ж видужати? Є випадки ж і медицина у нас непогана… — він хапався за соломинку, шукав втіху у своїх словах.
-Який там одужає? Ти що, чи що? Метастази довкола… У неї немає шансів, Олеже. Ти приїдеш? — Олена чекала на відповідь.
-Так. — сказав Олег і просто фізично відчув, як його світ звалився. Саме у цей момент.
…Він познайомився з Юлькою дуже банально, у черзі на касі. Він стояв за нею і довго дивився на її потилицю та тонку шию з завитками світлого волосся. Він потім казав їй, що закохався спочатку у шию, а потім у неї. Вона сміялася дзвінко на його кумедне визнання.
Юлька несла пакет і на виході з магазину впустила сумочку. Почала піднімати її і впустила пакет. Все розсипалося і вона, чортихаючись, почала збирати вміст. Він почав допомагати. Мовчки вони збирали яблука, макарони і ще щось. На пакунку молока їхні руки зустрілися. Потім зустрілися очі, і він зник. Остаточно і безповоротно.
…Весілля мало відбутися за місяць. Рівно за місяць. А сьогодні зателефонувала Олена. І світ перекинувся…
Він поїхав до Олени за два дні. Макс сидів у кріслі та грав у планшет.
-Максим, Максік, тато приїхав! Ти пам’ятаєш тата? Сонечко, ти пам’ятаєш тата?
Хлопець підняв кучеряву голівку, серйозно подивився і кивнув. Він дивився на Олега з цікавістю. Скільки вони не бачилися, рік, півроку? Олег не міг згадати, коли востаннє бачив сина. Напевно, все-таки рік… Який же він… батько… Олег зітхнув. Син був дуже схожий на нього в дитинстві, і від цього було ще важче.
Лена, проводжаючи його до дверей, запитала:
-До Віри поїдеш? З’їзд. Що вже тепер … Макс у мене поки буде, ну поки ти … Загалом думай. Я не можу з ним завжди, у мене нескінченні відрядження. Ти маєш вирішити. Коротше ти зрозумів…
Він поїхав до лікарні наступного дня. Зайшов у палату та застиг на місці. Єдиними живими у цій кімнаті були очі. Бо більше нічого не лишилося. Ця висохла істота під простирадлами не могла бути Вірою…
-Олеге… Ти все знаєш. Я… Просто в нього нікого нема, тільки ти… Не кидай його. Благаю… Якщо погодишся, все в Олени. Усі документи… Все… Втомилася, йди… – Віра відвернулася до стіни і Олег вийшов.
Він приїхав додому, відкрив пляшку з мінералкою та почав пити. Він пив, відпочивав і знову пив, знову відпочивав і знову пив… Наче хотів залити свою палаючу, як прокинувся вулкан, душу. Потім, не роздягаючись, звалився на ліжко і заснув. Завтра мала приїхати Юлька зі свого відрядження. Вона була перекладачкою та поїхала з шефом підписувати договір із французами.
Вранці він поїхав до аеропорту зустрічати Юлю. Купивши квіти, чекав на неї біля виходу. Побачив здалеку її засмаглу мордаху. Вона махала йому рукою та смішно підстрибувала. Обняла за шию і засміялася тихо, щасливим сміхом…
Вдома налив їй і собі чаю, перекусили і Олег обережно почав розмову:
– Ти ж знаєш, що в мене є син, Юль?
-Ну так, ти казав мені. Йому років із п’ять, так? – Вона крутила пальцем завиток на скроні. Олег подумав, що вони могли б мати дуже гарні діти. Чому могли? Він упіймав себе на думці, що думає про неї в минулому часі.
-Йому шість. його звати Макс. І мені б дуже хотілося, щоб ви з ним познайомилися. Ти як не проти?
-Та ні. Якщо ти цього хочеш, то просто! У нас повинні бути обов’язково наші з тобою спиногризики, так
вона цмокнула його в лоб. – Але пізніше.
…Віра померла за п’ять днів. У неї не було ні двох місяців, ні двох тижнів… Він був на прощанні. Її кремували за її бажанням. У залі було кілька людей — Олена, Олег, Макс та ще кілька приятельок. Всі. Максим стояв і навіть жодного разу не заплакав.
-Не знаю, як йому це пережити. Занадто він спокійний. Але гадаю, я правильно зробила. Йому треба було попрощатися з матір’ю.
Потім вони поїхали до Олени. Вона поклала хлопчика спати, а вони з Олегом пішли на кухню.
-Ну Що ти вирішив, Олег? Ти визначився? – Олена дивилася на нього запитливо.
-Мені потрібен час. Олена, небагато часу.
-Ти розумієш, я їду через тиждень. Ну, я можу відстрочити поїздку, але ненадовго. Тобі треба ухвалити рішення. Будь-яке. — Олена дивилася дуже серйозно, очі гарячково блищали від безсонних ночей. І Олег подумав, що вона на час Вериної хвороби була її найближчою людиною.
Наступного дня Олег заїхав за сином, і вони поїхали з ним до Юльки.
-Привіт, Юля, це Максим, мій син. Максиме, це Юля, моя подруга. Ти вже маєш подружку? — Олег намагався жартувати, але хлопчик стояв, насупившись і не підводив голову.
Раптом він заплакав. Він плакав, а Олег не знав, що робити. Він взагалі не бачив дітей так близько, у принципі. А тут ще й син. Йому хотілося сісти на підлогу та заплакати разом із ним. Ситуацію врятувала Юля. Вона швидко підскочила і притиснула хлопчика. Олег навіть не зрозумів, як це сталося. Макс почав плакати спочатку ще голосніше, потім тихіше, тихіше і, нарешті, затих, схлипуючи…
Вони пили чай на кухні. Юля дістала найсмачніші еклери, куплені в кулінарії навпроти. Ще печиво та шоколад. Макс обережно відкусив еклер і заплющив очі.
-Смачно? – Запитала Юля. — У нашій кулінарії найсмачніші тістечка у місті. Не віриш?
Максим глянув на Юльку, потім на тістечко, відкусив ще шматочок і кивнув головою. Олег видихнув. Першу перемогу здобуто. Потім вони подивилися мультики і збиралися додому. Олег допоміг хлопчику одягнутися. Біля дверей обернувся на Юльку. Вона дивилася на нього і він не міг збагнути, що вона думає. Хоча завжди був певен, що читає її думки. І це було незнайоме почуття.
Вдома, у своїй холостяцькій барлозі, він постелив хлопчику в кабінеті, на дивані. Поки розкладав його речі і прийшов підштовхнути ковдру, Максим уже спав. Він уважно дивився на обличчя сина, воно було блідим і змученим. Олег тяжко зітхнув і сів поруч із ним на крісло. Він не пам’ятав скільки він сидів, за його відчуттями навіть заснув. Прокинувся через те, що Макс його кликав.
-Тату, тату, я в туалет хочу. — скуйовджений хлопчик сидів на дивані і дивився прямо на нього. — я не маленький, сам би сходив, але я не пам’ятаю куди йти…
Довелося проводити Макса до туалету. Потім вони випили молока і розійшлися по своїх кутках. Макс до кабінету, а Олег до спальні.
Зранку Олег зварила вівсянку. Слава Богу, він це вмів. Поклав туди олію, горішки, налив їм чаю, зробив бутерброди. Дуже задоволений собою, пішов будити сина. Вони снідали мовчки. Макс їв погано, більше колупав у тарілці і розмазував кашею.
-Ти маєш їсти, Максим. Ти маєш добре поїсти. – Сказав Олег..
Хлопчик підняв на нього очі, дуже схожі на Веріни і серйозно запитав:
-Навіщо?
-Потім, що ти чоловік і має бути сильним. А якщо не їстимеш, сил не буде.
-Батько. Ти здаси мене до дитячого будинку? – Максим дивився на нього спокійно.
Олег мало не подавився чаєм:
– Хто тобі це сказав?!
-Якась тітка на похороні. Вона сказала, що я сирота і нікому не потрібний і поїду до дитбудинку. Це правда?
Олег підвівся, почав збирати тарілки, щось мямлив… Перевів тему на інше. Йому було соромно за свою малодушність. Але він і справді не знав відповіді на це запитання.
Олег відвів хлопчика до Олени, обіцявши ввечері забрати та поїхав на роботу. Він працював у нотаріальній конторі. Цілий день він мучився питанням, як йому вчинити. Замість клієнтів перед ним стояло то обличчя вмираючої Віри, то Максим, що плакав. До вечора він так себе змучив, що він не мав сил більше ні на думки, ні на емоції. Але він ухвалив рішення. Написав смську Юлі, що вони із сином приїдуть до неї увечері. Після роботи він забрав хлопчика у Олени, і вони поїхали до Юльки.
Юлька зустріла їх сліпучою усмішкою та незмінними еклерами. Забрала їхній одяг, цмокнула Олега, пошмагала по голові Макса. Крикнула – проходьте, у мене картопля! І зникла за кухонними дверима.
Олег посадив Макса за ігрову приставку, а сам зайшов на кухню.
-Юлю, я маю з тобою поговорити.
Вона стала біля плити, поклала руки на стіл і подивилася йому прямо в очі.
-Поговорити? Про що цікаво? — вона взяла ганчірку і почала терти стільницю, хоча та була ідеально чистою.
-Ти в курсі, що Віра померла. Вона була сиротою. Макс залишився один, у нього нікого немає, окрім нас із тобою…
-Нас? Ну ти батько, а я йому ніхто. – Юля продовжувала терти стіл.
-Я просто мав на увазі, що ми з тобою одне ціле і скоро будемо сім’єю … Я хочу забрати його, Юля. Хочу, щоб він жив з нами.
-Я знала, що ти заговориш про це, Олеже. Це страшно, мені так його шкода, але.. Ні. Олег, ні. Я не можу! Я не можу присвятити життя чужій дитині! Прости але немає. – Вона поклала ганчірку і відвернулася.
Олег підійшов до неї, розгорнув. Він не вірив, що вона сказала.
-Юлю, Що ти пропонуєш? Юля! Ти пропонуєш мені відправити мого маленького сина до дитбудинку??!
-Але, Олеже, є хороші будинки і там чудові умови. А ми відвідуватимемо його… І привозитимемо подарунки. І забирати на вихідні, наприклад. – Вона ретельно підбирала слова.
-Ні, Юля, я не зроблю цього. Він щойно втратив матір. І ти хочеш, щоб він ще й батька втратив. Ні! — Олег нервово ходив кухнею. Туди – сюди, туди – сюди.
-Тоді тобі доведеться піти з ним. Прямо зараз. Вибирай. Третього не дано. – Вона дивилася і погляд її красивих очей став жорстким і дуже спокійним. Він бачив, що вона ухвалила рішення. І не зараз, а одразу, як тільки побачила Макса.
Він обернувся до дверей і побачив сина. Той стояв виявляється давно і мовчки чекав. Слухав і чекав. Олег глянув на маленьку фігурку, на Юлю, що повернулася спиною і пошепки звернувся до сина. Чомусь у нього пропав голос…
-Одягайся, синку, ми їдемо додому.
Всю дорогу вони мовчали. Вдома він постелив Максу, а сам сів перед телевізором, там йшов якийсь фільм. Він дивився на екран і нічого не бачив і не чув. У серці та голові була порожнеча.
-Тату, тату, ти що плачеш? — спитав здивований Макс.
-Ні, синку, це смітинка потрапила. – Він швидко витер очі і посміхнувся. — Завтра поїдемо з тобою до тітки Олени по речі. Так?
-Мені можна жити з тобою? І ти не віддаси мене до дитбудинку?! Чесно чесно?! — Макс сів біля Олега і дивився на нього на всі очі.
-Я нікому тебе не віддам! Ти ж мій син. Заберемо завтра речі, документи, все оформимо. Так? А в кабінеті ми зробимо тобі класну кімнату. Як ти на це дивишся, синку?
-Татучка! Я тебе люблю!! Я слухатиму тебе завжди! Чесно чесно! – Макс кинувся йому на шию.
-І я тебе люблю, синку! А попереду з тобою у нас великі справи!
Вранці вони поїхали до Олени, забрали всі речі та документи. Приїхали додому і почали наводити лад.
-Тату, а це що за собачка? Можна я буду з нею спати? – Максим з’явився з кабінету зі смішним іграшковим мопсом. Юлька любила цю іграшку і часто підкладала її під шию, коли лежала на дивані …
– Звичайно можна! Вона твоя! .
Юльки більше немає та Віри немає. Залишились вони із сином. І треба якось жити, як то все налагодити, все зробити. Цей клопіт був на диво для волелюбного Олега, але він знав, що впорається.
Вони впораються….