Не минуло й 3-х місяців, як ми похо вали свекра. Я ж думала, що пані Ірина буде побив атися за чоловіком, переживала за її стан. Спеціально провідувала, купувала якісь гостинці.Та яке! Свекруха після того такі цирки почала показувати, що тепер сор омно навіть сусідам в очі заглядати. А останнє рішення Ірини Василівни мене так шо кувало! Не хочу, аби онуки спілкув алися з такою горе-бабусею. Та в неї не всі вдома, вже старечий маразм почався! Можливо, ви дасте якусь мудру пораду,Але я дотепер не розділяю такого рішення. Які можуть бути стосунки після 60?
Свекруха лиш нещодавно чоловіка поховала, але ні дня не сумувала! Мало того, нещодавно таке утнула – я аж дар мови втратила. Добре, що покійний свекор цього не бачить!
https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/svekruha-lysh-neshhodavno-cholovika-pohovala-ale-ni-dnya-ne-sumuvala-malo-togo-neshhodavno-take-utnula-ya-azh-dar-movy-vtratyla-dobre-shho-pokijnyj-svekor-tsogo-ne-bachyt/?utm_medium=fb_rek&layout=button&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36
Сім’я свекрів завжди була для мене ідеальною. У них у домі чистота, порядок. Свекор Анатолій Павлович відносився до дружини з любов’ю, повагою. А свекруха Ірина Василівна ні з ким не конфліктувала. Я сама була з не дуже благополучної сім’ї. Тато пиячив, бив маму, а ми, діти, розбігались по селі, щоб самі не получили. Пізніше, у молодості, я дуже боялась повторити долю мами. Та коли познайомилась з Романом і його рідними, переконалась, що зробила правильний вибір.
У шлюбі у нас народилось двоє дітей. І, як потрібна була допомога, я зверталась до свекрухи. На той час батька вже не стало. Маму я підтримувала матеріально, але своїми проблемами зайвий раз турбувати не хотіла. Анатолій Павлович вже багато років хворів на цукровий діабет. І з кожним роком хвороба прогресувала. Я бачила втомлені очі свекрухи і як їй було важко. Незадовго ми втратили свекра.
Я намагалась всіляко допомогти свекрусі: і словом, і роботою. Думала, що буде дітьми й онуками тішитись. Але Ірина Василівна замкнулась у собі, не проявляла до нас жодної цікавості. Одного разу побачила, як вона кудись збирається і схвильовано запитала:
– Мамо, ви куди?
– У мене зустріч, – загадково відповіла вона.
Мене здивувало і втішило водночас. Нарешті, вона в люди вибереться, трохи відійде від горя. Але, з іншого боку, замість того, щоб онуками тішитись, вона шукає втіхи поза домом. Якось я почула від сусідки:
– Ой, то ваша свекруха другу молодість зустрічає!
– Та яке? Вона ж чоловіка недавно поховала.
– Бачила, як виходила з машини з великим букетом, а за кермом – її кум.
Я аж остовпіла від почутого. “Хіба таке можливо?” – крутилось питання в моїй голові. Останнім часом помітила, що Ірина Василівна повеселішала, стала менше часу приділяти внукам і думати про особисте, а одного разу вона нам сказала:
– Знаєте, діти, разом з вами комфортно, але мені усміхнулось щастя. Внуки підросли і ви собі порадите. А я на старші роки поживу з Богданом Івановичем. Він теж вдівець, після похорону чоловіка ми дуже зблизились. Думаю, ви мене зрозумієте.
Ця новина мене шокувала. Ще ж рік не пройшов після смерті свекра! Я щиро сподівалась, що все незабаром закінчиться. Проте мій чоловік підтримав маму, сказавши:
– Буде добре їй, буде добре й нам.
Але я дотепер не розділяю такого рішення. Які можуть бути стосунки після 60?