СЛОВАМИ Б!ЛЬ НЕ ПЕРЕДАТИ…Синочку, забери мене до себе, бо я не можу тут,не без тебе жити .Очі закрию, бачу – син малий. Завжди хотів усім допомагати. Тепер, я розумію рідний мій…чому ти поспішав так підростати..
СЛОВАМИ БІЛЬ НЕ ПЕРЕДАТИ…
Господи,
за що смерть така сину
Яким гріхом тобі він завинив.. Живцем згорів. У полум’ї загинув. Дитя моє, він жити так хотів..
Бог забув забрати..
Як не жива тепер, поміж людей. Яке ж то горе сина поховати, читати
на хресті ім’я дітей.
Просити Бога, щоб забрав на небо.
В чорній хустині, ніби
тінь ходити.
– Синочку, забери мене до себе, бо я не можу тут,не без тебе жити .
Очі закрию, бачу – син
малий. Завжди хотів усім допомагати. Тепер, я розумію рідний мій,
чому ти поспішав так підростати..
Він добре в школі
вчитися встигав.
До всіх привітний,
друзів мав багато.
Підріс. Вдома усе допомагав, траву
косити, дрова нарубати.
Руки золоті до всього мав. Такий високий, добрий і вродливий.
Не озирнулась, як дорослим став, молила Бога, щоб син був щасливий.
Здобув освіту.
Пожежником працював. Колеги, друзі його поважали.
Коли просили він допомагав.
От тільки рано небеса забрали
Дім великий збудував
Привів у дім цей молоду дружину. Донечку – красуню Господь дав, тільки жити почав, і вже загинув…
Горіло поле.
Врожай рятував.
Любив свою роботу
і старався. Ще досвіду пожежного не мав.
Поруч нікого, він полум’ям зайнявся.
Живцем горів.
Але ніхто не встиг. Колеги рвались через полум’я до тебе. Які ж то муки син тоді терпів через вогонь піднявся він на небо.
Досі не вірю, що Ангелом став. Для
мене болем, слізьми, сивиною.
В Небесну варту Бог тебе забрав, моя душа пішла туди з тобою…
Блукаю, ніби тінь серед могил. Чорні стрічки навкруг і мертві квіти.
Не знаю, де мені взяти тих сил, аби навчитися без тебе жити .
Колеги не забули про сім’ю. Стараються завжди допомагати. Вітають з святом донечку твою.
Купують подарунки, як від тата
Шумлять біля могили прапори. Небо зітхає смутком і дощами.
Здається, голос чую
твій згори.
– Не плач, матусю,
Я завжди є з вами.
автор Соломія Українець