Я народила дітей у досить ранньому віці. Можна сказати, що і сама на той час дитиною була – лиш 18 стукнуло.Найбільше мені допомагала мама. Як-не-як, в неї великий стаж та й дуже любила онуків. Поки я на пари бігала, вона з малюками гуляла, готувала їсти, міняла підгузки.І так минуло вже майже 30 років. Діти дорослі, живуть окремо.Нещодавно у нашій родині трапилася трагедія – не стало мами. Вона важко хворіла, вже не могла сама себе обслужити.На похорон приїхали мої діти. Я ж думала, що вони будуть сумувати за бабусею, якусь промову підготують.Але що вони утнули… Мені ще так ніколи в житті не було соромно! Я слухала оцей весь бруд і не могла повірити, що діти, яких я ростила добрими і чесними людьми, влаштували таке..Соромно зізнат ися, але я виховала не дітей, а справжніх м0нстрів. А як ще назвати людей, які тіш аться з чужої семрті?!
https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/soromno-ziznatysya-ale-ya-vyhovala-ne-ditej-a-spravzhnih-monstriv-a-yak-shhe-nazvaty-lyudej-yaki-tishatsya-z-chuzhoyi-smerti/?utm_medium=fb_rek&layout=button_count&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36
Народила я першу дитину, як і багато моїх подруг, у 18 років. З чоловіком ми тоді були ще студентами. Звісно, про власне житло чи якусь фінансову стабільність і мови не було. Але тоді всі так жили, тому і нам страшно не було.
Виховувати дитину, коли ти сам ще не дуже дорослий, неймовірно складно. Доводилось багато в чому себе обмежувати, часто йти на поступки… Тільки одна дитина підросла — я завагітніла вдруге. Словом, так юність і минула.
Товклись ми постійно по зйомних квартирах, бо на наші вчительські зарплати своїми квадратними метрами не розживешся. Але, попри все, діти наші завжди мали все найкраще і ні в чому собі не відмовляли.
Якби ж ми знали, що таке виховання вилізе нам боком.
Нещодавно не стало моєї мами. Але всім було не до трауру і смутку, бо вона мала власну двушку в Києві. Ми з чоловіком подумали, що нарешті зможемо мати власний куточок, у якому ніхто не буде вказувати нам, що робити, а що ні. Та з цим ми поспішили!
Донька, якій уже 26, і син, якому скоро виповниться 23, почали вже між собою спадок ділити.
– Я кажу, треба продати цю квартиру і між нами гроші порівну поділити, — кричала Оксана.
– Ага, добре ти придумала. Це моя квартира, бо я молодший, мені більше треба. А ти собі чоловіка багатого шукай, нехай він тебе житлом забезпечує.
– А ти чого в моє життя особисте лізеш? Бери і шукай собі дівку з квартирою, пора вже. Ти бабусю ніколи не любив, а тут раптом прямо внук року!
Я слухала оцей весь бруд і не могла повірити, що діти, яких я ростила добрими і чесними людьми, влаштували таке на третій день після прощання з моєю мамою… Найбільше мене обурило, що вони геть не подумали про нас з батьком. Чомусь їм у голову не прийшло, що ми все життя працювали заради них, не маючи де й притулитись на старості…Та і до бабусі своєї вони вже років з десять не їздили. А я, поки вони гуляли, і готувала їй, і прибирала, і купала… Словом, за всіх віддувалась.
Не знаю, що мені тепер робити. Наче й не хочеться з рідними дітьми судитись, але як тут інакше? До останнього свого дня по чужих будинках бігати я не хочу. Невже я за все життя цієї квартири не заслужила?!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Що б ви робили в такій ситуації?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!