Декілька місяців тому я поховала єдиного сина Василька. Він ще 24 лютого зібрав речі та поїхав добровольцем на війну. Звісно, я, як мати за нього переживала, ходила щодня до церкви, молилася Богові, аби він оберігав мого Василька. 

Коли ж син приїздив додому на декілька днів, то я аж плакала від щастя. Не відходила від нього ні на крок. А коли їхав геть – то декілька днів гірко плакала. 

Дивилася та читала різні новини. З сусідкою, пані Галиною, ми передавали багато домашніх продуктів, бо її син також воював з моїм Василем. Завжди ставила у коробку і декілька пачок улюбленого печива, консерви, чипси, сухарики, гречку, макарони, каву, цигарки. Василько у мене вправний кухар, до війни працював у одному ресторані. 

І от після Різдва його відправили у Бахмут. Я ледь свідомість не втратила, коли про це почула. Плакала, просила змінити локацію, просила не їхати.

– Мамо, ну як я не поїду? Треба ж ту заразу геть прогнати. Не переживай, повернуся живий-здоровий! – заспокоював син. 

Я все молилася за сина, поставила йому у рюкзак маленьку іконку Марії Матері та вервицю.

Однак, через декілька тижнів до мене зателефонував командир Василькового батальйону. Я одразу кинулася до телефону, хотіла почути якусь радісну звістку, що син нарешті додому повертається. 

– Тіло вам передадуть через 2 дні. 

– Яке тіло? Ви про що? Що трапилося з моїм сином?

– Загинув. Градом накрило. Не встигли врятувати. Ви..

Останнє речення командира я не дослухала. Серце наче зупинилося, я не могла дихати, ноги вмить перетворилися на якусь вату. Я впала на коврик та почала дико кричати, плакала, билася кулаками об підлогу. 

Через декілька днів Василько був вдома. Але він не дихав, міцно спав. Я поцілувала його руді кучерики, погладила ніжно по кирпатому носику. Всю дорогу від церкви до цвинтаря трималася за краєчок домовини. На похорони прийшли всі – і класна керівничка Василя, однокласники, приїхали ще одногрупники, директор ресторану, співробітники. 

Могилка Василя була всіяна квітами. Хтось намалював його портрет, де він зі щитом, а поруч ангел-охоронець. Класна керівничка принесла фото, де мій син ще в 1 класі, виступає на святі Букварика. 

Додому я приїхала пізно, десь в 1 ночі. Помітила, що привезли рюкзак Василя. Вирішила його розібрати. Вийняла одяг, іконку, молитовник. В одній кишеньці був його мобільний телефон, але розряджений. Спершу не хотіла його вмикати. Не знаю, просто не хотіла і все. Але потім рука сама потягнулася до зарядки та шнура. 

Поки телефон заряджався, я пішла на кухню, аби випити кави. Раптом чую – мелодія. То дзвонив телефон Василька. Я хутчіше біжу до кімнати, беру телефон, а на екрані висвітлюється “Оленка”:

– Алло, Васю, нарешті ти передзвонив! Я до тебе вже 5 днів не можу..

– Це не Вася.

– А хто?

– Його мама

– Можете, будь ласка, дати слухавку Василеві? У мене до нього серйозна розмова. 

– А ви хто?

– Я його дівчина. Ми з ним познайомилися на ротації у Києві, я медсестра та волонтер. То можете дати слухавку?

– Ні. Васі більше з нами нема. 

Декілька хвилин дівчина просто мовчала у слухавку. Я чула, як вона тихо схлипувала, як сльози давали її горло. 

– То що ви хотіли йому передати?

– Я вагітна. Ви…Ви скоро станете бабусею. 

Як виявилося, від початку війни Василько та Оленка зустрічалися. Дівчина сама з Маріуполя, переїхала до столиці волонтерити. Її бабуся та батьки загинули під час ракетного удару, Оленка залишилася сиріткою у свої 20-ть років. 

– Приїзди до мене, будь ласка. Познайомимося ближче. Ти який чай любиш?

– З бергамотом…

– Як і Василько. Ти приїзди хоч завтра, будь ласка. Я тебе чекатиму. 

Бог забрав у мене сина, але подарував доньку та майбутнього внука. Ми з Оленкою часто ходимо до Василя на могилку, посадили нові квіточки, аби гарно цвіли. 

Оленка живе у мене. Допомагає по господарстві, а ще дуже смачно готує. То її Василько всьому навчив. 

Декілька днів тому дізналися стать – хлопчик. 

– Я його назву Василем. Василь Васильович. Впевнена, що син буде пишатися своїм батьком. 

Щоранку та щоночі молюся за всіх героїв, які боронять землю від ворога. Нехай жодна жінка, мати чи донька не відчують того болю втрати, який відчула я. Нехай їх чоловіки, батьки, сини повертаюся додому живити та здоровими. 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!