– Шуруй до своєї тітки Люди! Подякуй Господу, що в тебе ще хоч якась родина є! Інакше б до сиротинця тебе відвезла!

https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/shuruj-do-svoyeyi-titky-lyudy-podyakuj-gospodu-shho-v-tebe-shhe-hoch-yakas-rodyna-ye-inakshe-b-do-syrotyntsya-tebe-vidvezla/?utm_medium=fb_rek&layout=button&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

У Софійки було гарне і щасливе дитинство, аж поки не стало її матері. Рідкісний недуг забрав життя красуні, а батько не знав куди дітися від горя, любив Галину всім серцем. З того часу донечка стала для нього цілим світом, який він хотів оберігати та попри все дати своїй кровинці гідне життя, балував своє янголятко.

По сусідству з ними жила самотня жінка Сара. Сама вона була далекою від вроди, але любила дарувати подарунки маленькій Софійці. Вони навіть подружилися, часто гралися на подвірʼї, Сара заплітала дівчинці косички, вони багато сміялися. За цим всім спостерігав батько і ловив себе на думці: «А чи не була б Сара гарною матірʼю для його донечки?»

Олег ще так поспостерігав і зробив Сарі пропозицію. Розписалися вони і стали жити разом. А через рік у їхній новій сімʼї народились близнюки. І з того часу безтурботне дитинство Софійки закінчилось.

Мачуха у клопотах постійно казала дівчинці їй допомагати, зробила її нянькою для своїх синів. А до Софійки наче й охолола зовсім. Добре, що люблячий батько завжди був поруч, обійме, приголубить, казочку розкаже. Навіть Сара з часом почала ревнувати його до дочки і не раз вони сварились через це.

Та через 5 років горе знову прийшло до їхньої родини. Олег був лісником. Того дня він довго не повертався додому, аж зорі стало видно на небесах. Шукали чоловіка всім селом, аж поки не натрапили на розірване тіло Олега. Видно ведмідь напав на нього. Оплакувала Сара своє коротке щастя з таким люблячим чоловіком. Не знала, що тепер робити їй одній з дітьми, чим годувати. А Софійку наче зненавиділа.

– Забирайся геть, щоб очі мої тебе не бачили! – кричала Сара не своїм голосом, аж сини не розуміли, що відбувається.

Хлопчики побачили, що Софійка плаче і побігли її заспокоїти.

– Мамо! Що ти таке кажеш, нехай Софійка залишається з нами!

– Відійдіть від неї! Інакше і вас повиганяю!

– Але ж куди мені йти? – перелякано спитала Софійка.

– Шуруй до своєї тітки Люди! Подякуй Господу, що в тебе ще хоч якась родина є! Інакше б у притулку тебе залишила!

Кинулась Софійка у завірюху з хати, йшла довго, аж стало смеркати. Вирішила перепочити на пеньку біля дороги, але втома була такою сильною, що вона перестала відчувати, як мороз щипає їй носа і щоки.

За мить дівчинка відчула, як хтось штурхає її в плече:

– Вставай, дитино! А то зовсім тут замерзнеш! – сказав мужній чоловічий голос, – А краще одягай мого кожуха!

– Але дідусю, ви замерзнете!

– Одягай, а про мене не хвилюйся, мені вже ніякі морози не страшні! – усміхнувся добродій.

Коли на горизонті показалась хатина тітки Софійка дуже зраділа. Побігла стукати у двері, геть забувши про старого.

– Ти, що сама отак йшла сюди? Бідна дитина! А що сталося?

– Сара вигнала мене! І братикам пригрозила, щоб не заступались за мене. Казала йти до вас тітонько.

То була рідна сестра Олега, вона любила свою племінницю понад усе, бо своїх дітей не мала. Жінка зразу підкинула дров у піч, заварила запашного чаю і розтирала Софійці ноги, боячись, щоб та не застудилась.

– Ой, я забула повернути дідусю кожух! – спросоння прошепотіла Софійка.

– Якому дідусю? Ти ж одна прийшла… Мабуть, марить, невже таки занедужає, – боялась тітка.

Зранку дівчинка знову все розповіла. Люда задумалась, а потім пішла до шафи і довго щось шукала.

– Ось це наш сімейний альбом!

Та переглядаючи фотографії Софійка раптом зойкне:

– Це ж він! Точно такий дідусь який вчора дав мені свого кожуха!

– Дивно! Це ж мій прадід! І його давно немає. Та я дещо пригадую. Прабабуся якось розповідала про нього. Дід Мирон був дуже багатою людиною. І для своєї дочки хотів гарної долі та заможного чоловіка. Але Марія закохалася у звичайного роботягу. Як би дід не намагався, але молоді все одно повінчалися, бо дівчина вже чекала на дитину.

Батько не хотів, щоб зять жив на всьому готовому у їхньому домі тому відселив молодят у стару хатину на краю села. Якось на свята Мирон приїхав до них в гості, але все йому було не так.

– Що це за господар такий, що гостям у його хаті руки і ноги мерзнуть!? – фиркнув в обличчя той.

– Шановний тестю, прошу вибачення, зараз я зігрію вас! – зніяковів зять і став одягатися.

– Не ходи по дрова, замерзнеш у лісі! – стала благати його кохана.

– Нехай йде! – гримнув кулаком Мирон. – Він чоловік чи хто?

Не повернувся зять, так і знайшли його бездиханним у санях з дровами. Прокляла бабуся свого батька, і до кінця життя кохала свого чоловіка. Може ці він допоміг тобі, врятував від морозу свою кровинку!

Софійка уважно глянула на фото прадіда, поклала маленьку ручку і мовила:

– Дякую, тобі, дідусю! Я ніколи тебе не забуду!

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач