https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/synu-ale-mene-vzhe-v-italiyi-i-na-robotu-ne-berut-vse-zh-72-roky-ya-hochu-dodomu-ya-girko-plakala-ta-synovi-bulo-bajduzhe/?utm_medium=fb_rek&layout=button&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

Я завжди мріяла про пенсію. Уявляла, як сидітиму з онуками та пектиму печиво з джемом. Та життя склалося інакше. 

У 22 роки я побралася з Дмитром. Він був хлопцем з гарної сім’ї, мама вчителька. Була впевнена, що буду з ним, як за стіною. Та минуло два роки і я збагнула, що не все так просто. Виявилося, що свекруха мала повно біди з сином. Він поводився жахливо, ніколи матері не допомагав. Та мене ніхто не попередив, Вочевидь, його батьки просто боялися, що він вже не знайде нікого зі своїм характером.

Весілля було моєю першою помилкою, а от відразу ж завагітніти – другою. Хоча я завжди дякувала Богові за це. Та лиш я знаю, як мені було важко з ледачим чоловіком і малою дитиною. Ми сварилися щодня. Часом кортіло втекти світ за очі. згодом Дмитро дедалі частіше десь вештався з друзями, почав випивати, з дому все виносити. Я вже подала на розлучення, коли дізналась, що вагітна. Хотіла аборт зробити, та не наважилась. Так на світ з’явилась ще й Оленка. 

З двома малими дітьми я врешті пішла від чоловіка. Щастя, що батьки прийняли мене. Коли ж молодшій доньці виповнилось 7 років, я поїхала до Італії. Інакшого виходу просто не бачила, адже ми дуже бідували. Колишній і його батьки відвернулися від нас. 

За кордоном я довго не могла знайти нормальну роботу. Навіть в притулку жила. Та врешті мені допомогла подруга. Влаштувала на своє місце, адже поверталась додому. 

Я думала, що їду на чотири – п’ять років. Та грошей весь час бракувало. Діти підростали, готувались до вступу, відвідували репетиторів. Майже всю зарплатню я висилала батькам. А згодом почала збирати дітям на житло. 

Син мій Олег виріс вивчився і навіть власну справу відкрив. Згодом одружився, тоді я йому й подарувала гарну двокімнатну квартиру.

Донька ж з батьками жила. Вона інакша, не хотіла ніколи вчитися, з інституту її вигнали. Повернулась до батьків і жила собі за мої гроші. Згодом до якогось хлопця переїхала, та вже за рік вони розбіглися. 

Єдине моє щастя було в тому, що в Олега діти народились. Я так хотіла до них приїхати. Та син постійно відмовляв. 

 – Ну, що ти тут будеш робити? Занудишся!

 – З дітьми твоїми сидітиму.

 – В цьому нема потреби, моя Надя не працює.

Я відчувала, що не потрібна нікому. Одного разу приїхала на Великдень і застала невтішну картину. Олена привела до батьків чергового хлопця. Він на всіх кричав, мої старенькі його просто боялися. Провідала Олега, дітей, та він відразу натякнув, щоб я не затримувалась. Тоді я повернулась до Італії. 

Та минуло кілька років і мене звільнили. В розпачі подзвонила синові:

– Сину, але мене вже в Італії і на роботу не беруть, все ж 72 роки! Я хочу додому! Можу з тобою пожити?

 – Мамо, ти що, в мене двоє дітей, ми й так хочемо міняти квартиру на більшу. 

Я приїхала до батьків. Тата вже нема давно. Мамі – 90 років, з ліжка не встає. Вона в жахливому стані, Олена зовсім її не доглядає, а сама ще раніше вмовила стареньку хату на неї переписати. 

Мені так важко на душі, зовсім не знаю, що робити. Зять кричить на мене щодня, вимагає, щоб я пішла геть. Невже я заслуговую на таку старість після того, що багато років допомагала молодим. Я вже думала разом з ненькою в будинок для літніх людей поїхати. Та так не хочеться. Так шкодую, що висилала майже всі гроші. Нічого для себе не назбирала. Маю всього 3 тисячі євро про всяк випадок. Як мені бути? Невже так і помру нікому не потрібна?