– Мамо, я до школи не піду! – Донька зі сльозами прийшла до мене. Я нічого не розуміла, доки не зазирнула в її телефон

https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/mamo-ya-do-shkoly-ne-pidu-donka-zi-slozamy-pryjshla-do-mene-ya-nichogo-ne-rozumila-doky-ne-zazyrnula-v-yiyi-telefon/?utm_medium=fb_rek&layout=button&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

Цьогоріч моя донька йде в 9 клас і це дуже відповідально. Ми переїхали на Франківщину влітку 2022-го. До цього жили в Мелітополі. Та вибору не було. 

Рік донька навчалась дистанційно, та врешті ми все ж вирішили, що краще ходити в місцеву школу. Наче все в неї добре було, вчителі хвалили, та минуло кілька місяців і почала казати, що знову хоче на дистанційку. Я подумала, що все ж вона підліток, всіляке трапляється і не дозволила. 

І ось цьогоріч настав час готуватися до школи, купувати все необхідне. Я покликала доньку й кажу:

 – Поїдемо в суботу до обласного центру на ринок, по магазинах. Купимо тобі гарний одяг, все ж 9 клас!

Раптом донька почала плакати, та не просто так, а ревіти і благати:

 – Мамо, я не хочу в цю школу, я не піду!

 – Але тут іншої нема. Тобі треба до вступу готуватись. Скажи, що не так? Хто тебе образив.

 – Ніхто. Я не хочу просто.

Вона й далі плакала. Я подзвонила вчительці спитала, та вона нічого не пояснила. Врешті я наважилась на жахливий крок – зазирнула в телефон доньки. Це дуже поганий вчинок, і я б ніколи цього не робила, якби не була у відчаї. Я натрапила на шкільний чат доньки, там листувалися її нинішні однокласники. Від того, що я побачила, в мене волосся дибки стало.

“Лишень прийди до школи і ми з тебе шкіру здеремо. Наб’ємо так, що ніхто не впізнає…”, “Ти думаєш, що краща за нас? Їдь назад, ти тут нікому не потрібна”, “Як не вмієш говорити українською – ти ворог, їдь в рашку”. А ще там було багато бруду, прокльонів, лайливих слів. Я взагалі не уявляла, що діти здатні на таке.

 Але це був лише початок. Далі в особистих повідомленнях я знайшла відео, на якому було видно, що компанія дівчат роздягають мою дитину і б’ють її. А хлопці стоять, дивляться і регочуть. З одягу я зрозуміла, що це трапилось в день останнього дзвоника. Згадала, що Катя тоді мала синці, казала, що на фізкультурі впала. 

Я плакала всю ніч і не могла повірити, що донька мені не сказала. Наступного дня пішла до класної керівнички і все їй показала. Та вона спокійно мені відповіла.

 – Ваша дитина сама винна, вона поводиться наче принцеса – зверхньо і справді не хоче говорити українською. Я розумію, що вона з міста, але вона не краща за сільських дітей і точно не розумніша. 

 – То за це її можна бити?

 – Ні. Але ви спробуйте з нею поговорити. Може до психолога зводіть!

 – То нам треба до психолога? А може вам? Бажано з поліцією.

Вчителька навіть не сказала, що покарає тих дітей, або хоча б розбереться з ними. Я розлючена. Хочу помсти. Якби могла – давно кудись би поїхала. Та маю тут вже й роботу і житло. Скажіть, як мені бути? Що робити?