– Павлику, може, хоч в неділю приїдеш? Я пирогів напечу! – Пироги я і в “Сільпо” купити можу, а час де маю взяти?!

https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/pavlyku-mozhe-hoch-v-nedilyu-pryyidesh-ya-pyrogiv-napechu-pyrogy-ya-i-v-silpo-kupyty-mozhu-a-chas-de-mayu-vzyaty/?utm_medium=fb_rek&layout=button&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

– Синку, коли ти вже нарешті приїдеш? Я ж на тебе так чекаю — вже приклеїлася до того віконечка. 

– Мамо, ну ти якась смішна! Хіба мені є коли пертися в твою глушину? На дорогу треба весь день витратити. 

– То, може, хоч в неділю виберешся? Я пироги твої улюблені спечу. З вишнею, з яблуками.

– Пиріг я можу собі і в магазині купити, а час де візьму? Все! Я маю бігти.

Такою була моя остання розмова з найдорожчою, яку я пам’ятаю. Відколи переїхав до міста — зовсім про неї забув. Мені не хотілося навіть з’являтися в тому ненависному селі. З самого дитинства марив містом. 

Сам вступив, сам знайшов роботу — робив все, щоб не повертатися в рідні краї. Потім моя кар’єра пішла вгору. Я не міг повірити власному щастю. Не минуло й кількох місяців, як я зайняв посаду замісника директора великої фірми. Роботи було багато, та й підводити нове керівництво зовсім не хотілося, тож я днями і ночами пропадав в офісі. 

Мама мені тільки заважала своїми постійними дзвінками. По суті ніколи нічого не говорила — самі лише нюні розпускала: “Синку, приїдь, я так сумую. Дуже тебе люблю…” 

На 20 раз таких от “важливих” дзвінків я кинув її номер в чорний список. Але святий спокій тривав недовго. Через кілька тижнів вона до мене таки добралася. Набрала з телефону сусідки.

Який я тоді був злий — словами не описати. Довелося видалити її номер з блоку.

От тільки спілкуватися частіше ми не стали. Кілька тижнів тому телефон задзвонив:

– Алло, мамо, я зараз дуже зайнятий. Якщо щось важливе — кажи швиденько. 

– Це не мама, Павлику. То я — тітка Галя. 

– А де мама? Чому Ви телефонуєте з її номера? – моє серце забилося в шаленому темпі. 

– Мені дуже шкода… Надійки не стало. Добре, що я зайшла до неї сьогодні. Провела в останню путь. Вона тобі тут залишила дещо — ти б приїхав бодай на похорон. 

– Звісно. Я буду, — далі все було, як в тумані. 

Навіть не пам’ятаю, як доїхав до рідного Озерного. Відкрив хвіртку і мало не впав… Таке враження, ніби в будинку ніхто ніколи не жив. Суху траву щедро присипало снігом. Двері ледве на завісах тримаються. 

Бідна мама — як вона тільки тут жила? Сама ж собі зарадити вже була не в стані. Ледве ложку в руках тримала — не те що молоток. 

Пригадав собі, як вона просила мене приїхати і полагодити деякі речі. Я, як завжди, відмовився.  

Переступив поріг рідної хати. Все тут таке рідне, таке своє. Повсюди мамині речі. На кухонному столі стоїть спечений вишневий пиріг — мій улюблений. Поруч з ним згорток листів. 

Так то ж для мене! Відкрив один, читаю:

“Мій любий Павлику. Вже й не пригадую, коли востаннє тебе бачила. Але я не гніваюся, не ображаюся, тільки дуже за тобою сумую. Щовечора молюся Богу, щоб у тебе все було добре. Прошу у Всевишнього вибачення за те, що, мабуть, не була тобі хорошою матір’ю, про що дуже шкодую. Недовго мені залишилося, я це відчуваю. Але ти не плач, коли мене не стане — будь гарною людиною, а все решта тобі додасться”. 

Я ридав, як мала дитина. Чому я не приїхав до неї?! Чому не обійняв її наостанок?! Вона була ідеальною мамою: доброю, ніжною, лагідною. Ніколи навіть словом мене не образила. То я жахливий син, просто нікчемний. Нема мені прощення…

В той момент до хати зайшла тітка Галя. 

– Плачеш, Павлику? Ти плач, не стримуйся! Легше стане. 

– Як мені тепер жити? 

– Довго і щасливо! Матір тебе на це благословила. Ти ж її знаєш — не вміла вона ображатися і гніватися не вміла. Давно тебе пробачила. І ти себе не картай. 

В той вечір я собі пообіцяв, що кожного дня молитимусь за найріднішу — тепер це єдине, чим я міг їй віддячити за все те, що вона для мене зробила. 

Чи пробачили б Ви такого сина? 

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.