Надія йшла торговим центром, переходячи з одного магазину жіночого одягу до іншого. Цього року у її дочки випускний, і жінка вирішила з цієї нагоди трохи оновити гардероб. Зазирнувши в шафу і переглянувши все своє вбрання, вона з подивом зрозуміла, що вже два роки не купувала собі нічого новенького. На бенкет надіти зовсім нічого.

– Надія! Це ти? – Почула вона у себе за спиною і обернулася.

Перед нею стояла невисока повненька жінка років п’ятдесяти. Обличчя її здалося Надії невиразно знайомим.

– Не впізнаєш? Я Ніна. Сусідка ваша. Ми з вами жили разом на Промисловій!

– А, у вас ще чоловік Василь, – згадала Надія. – Привіт.

– Так правильно! Так ось ми з Василем тиждень тому відвідували його стареньку тітку в пансіонаті для людей похилого віку і бачили там вашу маму. Ось ніколи б не подумала, що ви свою мама в будинок для людей похилого віку здасте – вона так багато для вас зробила.

– Зачекайте, Ніно! Якусь нісенітницю ви кажете. Моя мама живе в Житомирі, і я тільки нещодавно її відвідувала, – відповіла Надія.

– Так я про маму Миколи говорю, про Ганну Семенівну, вашу свекруху, – уточнила Ніна.

– Ви, мабуть, не знаєте – я ж із Миколою вже сім років як у розлученні. Ви переїхали, а ми наступного року й розлучилися. Тож це не я, а Микола та його сестричка Галя засунули свою матінку в будинок для людей похилого віку, – сказала Надія.

– Так? А я й не знала. Але все одно, ви б хоч відвідували Ганну Семенівну. Внучку б їй привели – адже їй, напевно, хочеться дівчинку побачити.

– Навряд, вона й раніше Дарину не приймала, а тепер – побачить і не впізнає, – відповіла Надія.

– Зараз вона змінилася: раніше в силі була – всіма вами командувала, а тепер зовсім не те – пошкодувати її треба. Ви б їй хоч чогось смачненького принесли. Ти б, Надія, бачила, як Ганна Семенівна вчепилася за апельсин, яким я її пригостила! Зрештою, не вона винна, що ви з Миколою розлучилися, – сказала Ніна.

– Цікаво, а хто? – Запитала Надія. – Вона зі мною так сварилася – так їй хотілося, щоб я пішла з дому. Ну я й пішла. А її дітки, виявляється, ось як здорово матір прилаштували! Не можу сказати, що я здивована.

Надія розпрощалася з колишньою сусідкою, але ця зустріч переконала її згадати про ті роки, які вона прожила в одній квартирі з матір’ю чоловіка.

Вони з Миколою вже рік зустрічалися, а він досі не познайомив її зі своєю родиною. Більше того, коли Надя питала про це, хлопець намагався перевести розмову на інше.

Зрештою зайшла мова про весілля, і знайомитися таки довелося. Звичайно, Надя хвилювалася – вона переживала зробити щось не так, припуститися якоїсь помилки, сказати щось не подумавши. Їй дуже хотілося сподобатися майбутній свекрусі, хотілося, щоб їхні стосунки були теплими та добрими.

Але Наді вистачило двадцяти хвилин, щоб зрозуміти – нічого цього ніколи не буде.

Ганна Семенівна поводилася так, що будь-яка інша дівчина з більш трепетно-ніжною душевною організацією давно б вискочила з квартири. Надія ж спокійно просиділа «протокольний» час, зате коли Микола пішов її проводжати, відразу заявила йому:

– Миколо, май на увазі, я сьогодні не відповідала на хамство твоєї матері вперше та востаннє. Не знаю, як ти будеш їй це пояснювати, але якщо вона ще раз дозволить собі подібну поведінку, я в боргу не залишуся. Я не з тих, хто мовчатиме і втретє перемиватиме підлогу за указом свекрухи. Тож ти подумай, чи варто тобі на мені одружитися.

– Та гаразд, не хвилюйся. Мама теж переживала і, можливо, трохи перестаралася. Вона просто хотіла сказати, що в цій квартирі господаркою може бути лише вона.

Після весілля молодята почали винаймати квартиру, але через півроку на заводі, де працював Микола, пройшло скорочення, і він залишився за прохідною.

Майже місяць Микола шукав роботу. Знайшов, але зарплата там була значно нижчою, і їм довелося переїхати до трикімнатної квартири матері.

Старша дочка – Галина – жила в квартирі чоловіка, так що їм трьом не було тісно, ​​вони не сиділи один у одного на голові, але Ганна Семенівна поводилася так, ніби поставила собі за мету – вижити невістку. Вона не пропускала жодного випадку, щоб не тицьнути Надію у несолоний суп, котлети, що пересмажилися, або розбиту тарілку.

Причому робила це з явним задоволенням, обов’язково повідомляла про це сина, що прийшов з роботи, і, звичайно, сповіщала про помилки невістки всіх сусідів.

А оскільки Надія теж не мовчала, то часом у квартирі виникалии такі грандіозні сварки, що гуркіт ісландського вулкана на їхньому тлі здавався галасом від дитячої хлопавки.

Дивно, але Ганна Семенівна не змінила свого ставлення до невістки навіть після народження онуки.

Бабуся жодного разу не залишилася з дитиною. Якщо Надії треба було сходити в магазин чи аптеку, вона збирала дочку і зносила колиску вниз із четвертого поверху, а потім так само затягала нагору, бо ліфта в будинку не було. Так було і влітку, і взимку незалежно від того, яка погода була на вулиці.

Коли Надія вийшла з декрету, до тем, за якими свекруха влаштовувала сварки, додалася ще одна – матеріальна.

– Чому ти не вкладаєш свою зарплату до сімейного бюджету? – питала Ганна Семенівна.

– Що ви називаєте сімейним бюджетом? – цікавилася Надя. – Свою пенсію ви витрачаєте так, як бажаєте. За квартиру платимо ми, продукти купуємо також ми, готую я. Чого ви ще бажаєте?

– Готуєш ти, а як же! Я тобі кажу, що не люблю риби, а ти все одно робиш її двічі на тиждень.

– А ми всі любимо рибу, якщо вам не подобається – візьміть у холодильник сосиски або приготуйте собі те, що вам подобається. А моєю зарплатою не цікавтеся. На неї ми купуємо одяг та взуття. І, до речі, минулого місяця на ці гроші купили нову пральну машинку, – відповідала Надя.

І подібним суперечкам не було кінця.

Найгірше було те, що Микола з часом дедалі частіше став погоджуватися з матір’ю та приєднуватися до її звинувачень.

Після однієї з таких сварок Надія взяла на роботі двотижневу відпустку та поїхала з донькою до своїх батьків у Житомир.

Повернулася вона разом із батьком та старшим братом, які допомогли їй зібрати речі та перевезли на орендовану квартиру. А за три місяці Надія за допомогою батьків купила собі невелику двокімнатну квартиру.

Відразу після того, як Надія подала на аліменти, Ганна Семенівна кілька разів дзвонила їй і сварила на чому світ стоїть. Але за кілька місяців заспокоїлася.

І ось цілих сім років вони з донькою живуть у мирі та тиші.

Сьогоднішня зустріч із колишньою сусідкою не тільки сколихнула спогади, а й викликала бажання подивитися на Ганну Семенівну.

Наступної суботи Надія купила бананів, мандаринів та інших фруктів та приїхала до пансіонату.

– Де мені знайти Мельник Ганну Семенівну? Мені дозволили відвідування, – звернулася Надія до жінки, яка мила підлогу.

– Ганну Семенівну? – спитала та й махнула рукою вглиб коридору.

– Ось туди до кінця і праворуч.

Увійшовши до кімнати, в якій стояли два ліжка, Надія одразу впізнала колишню свекруху, але здивувалася тому, як та змінилася: із досить міцної жінки вона перетворилася на стареньку. Адже минуло всього сім років!

– Здрастуйте, Ганно Семенівно! Ви мене впізнали? – Запитала Надія.

– Впізнала, як не впізнати. Чого прийшла? Подивитися, як зі мною життя поквиталося?

– Провідати прийшла. Сусідку Ніну зустріла, вона й сказала, що ви тут. А як ви сюди потрапили? Адже квартира ваша була.

– Галя нас обманула. Я не дуже в усьому розуміюся, а Микола часто гульбанити став. Галя обіцяла нашу трикімнатну продати, купити двокімнатну, а різницю у банк покласти. Я всі папери підписала і сама не зрозуміла, як тут опинилася.

– А Микола де? Аліменти від нього не щомісяця приходять і до сміху маленькі – доньці на кишенькові витрати.

– У село поїхав, там хата бабусі була. А де працює – не знаю. То там, то тут по-різному.

Чесно кажучи, Надія дійсно прийшла подивитися, як життя обійшлося з жінкою, яка була причиною багатьох її бід. Коли йшла сюди, думала, що тріумфуватиме.

Але коли побачила стареньку, розчавлену життям, помітила сльозу, що скотилася її щокою, чомусь ніякої радості не відчула.

Надія встала, поклала на тумбочку пакет:

– Їжте фрукти, Ганно Семенівно.

І пішла. Більше вона не приходила сюди.