У квартирі було душно, й неспокійні думки знову не давали Оксані заснути.

Вона вийшла на балкон. Друга година ночі, спека трохи спала, її огорнула нічна прохолода.

Душа і серце в Оксани були не на місці. Особливо в такі безсонні ночі, коли вона знала, що він – Микола, зараз з іншою.

Хоча, фактично, це Оксана була іншою, а та була законною дружиною. І треба ж було їй закохатися в одруженого…

Оксана працювала у квітковому магазині. Микола прийшов по квіти, попросив допомогти з букетом для мами. Так вони й познайомились.

Микола був симпатичний і привабливий, залицявся гарно, галантно, Оксана закохалася. А через три місяці дізналася, що він одружений…

Не випадково. Микола сам сказав. Бо ж треба було пояснити, чому він ніколи не залишається на ніч.

– Кохана, повір, між нами давно нічого немає. Ми живемо як чужі люди, але син, він ще маленький, сім рочків. У нього зараз непростий період – школа, адаптація. За першої ж нагоди я подам на розлучення. Потерпи трохи, – пояснив він.

Оксана оторопіла від почутого. Вона виставила Миколу і сказала, що ніколи більше не хоче його бачити. Плакала потім тиждень, а потім він прийшов. Клявся, що кохає, обіцяв, благав… І вона вибачила. Оксана намагалася думати, що все це правда, що Микола щасливий тільки поряд із нею, а вдома, не звертає уваги на дружину і думає тільки про Оксану.

Що ось-ось, вже незабаром він прийде назавжди, і вони будуть по-справжньому разом.

Але час минав, а нічого не змінювалося. А Оксані ж було вже тридцять три, хотілося сім’ю, дітей. Вона злилася на Миколу та його порожні обіцянки, тижнями не відповідала на його дзвінки й повідомлення, а потім розуміла, що сумує, що хоче вірити його обіцянкам і все починалося знову.

Вчора вони з Миколою провели чудовий день разом, їздили на озеро, каталися на катері, вечеряли у затишному ресторанчику, але вночі вона знову залишилася сама.

Все це неправильно. Потрібно наважитися і закінчити це все раз і назавжди. Але чи зможе вона? Бо ж так любить Миколу…

– Доброї ночі. Вибачте, що потривожив. А чи не буде у вас сірників? – Оксана здригнулася, почувши тихий чоловічий голос і озирнулася.

З сусіднього балкона виглядала незнайома чоловіча голова.

У напівтемряві Оксана розглянула, що чоловік виглядає цілком пристойно.

– Доброї ночі, – Оксана простягла йому сірники.

– Дякую, а на знак подяки я можу пригостити вас чаєм, щойно заварив, – сказав чоловік.

Оксана хотіла було відмовитись, але чоловік продовжив говорити, дивлячись у темне небо.

– Коли в людини все добре, вона не димить на балконі, не п’є чай о другій годині ночі на самоті. А якщо це все ж таки трапилося, то добрими ліками стане розмова. – Оксана уважно подивилася на чоловіка і подумала, що він, мабуть, має рацію.

– Зараз принесу чашку, – сказала вона. – А ще я маю шоколад, правда, гіркий.

– Як на мене, гіркий – найсмачніший, несіть, – чоловік усміхнувся.

– Що ж такого у вас трапилося, що ви наодинці п’єте чай о другій годині ночі? – запитала Оксана, сьорбнувши ароматного чаю.

– Та нічого особливого, – чоловік запив шматочок шоколаду чаєм. – Дружина пішла до іншого.

– Розумію, – Оксана співчутливо кивнула. – Ви її, мабуть, дуже любили?

– Це було неправильне кохання, – знизав плечима співрозмовник Оксани.

– Думаєте, буває правильне і неправильне кохання? – здивувалася вона.

– Правильне кохання взаємне, воно окрилює, робить щасливими обох. Якщо людина любить, але при цьому нещаслива – це якесь неправильне кохання, я так міркую.

Чоловік помовчав. Оксана теж мовчала, обдумуючи його слова.

– За великим рахунком, я завжди знав, що вона мене не любить, але думав, що моєї любові вистачить на нас двох.

Загалом ми й жили непогано, поки я давав їй все, що їй було потрібно, але два роки тому я влип у дуже неприємну історію, мій невеликий бізнес зруйнувався, і замість доходу залишилася купа боргів та невиконаних зобов’язань.

Мій приятель працює на заробітках, робота важка, але платять добре.

Щоб заробити більше і швидше, я не бував удома місяцями, потім приїжджав на кілька тижнів і їхав знову.

А грошей все одно було мало, більша частина йшла на погашення боргів. Але я її розумію, чекати важко, чекати на чоловіка, чекати кращих часів. Щоб чекати, треба любити.

Співрозмовник знову зробив паузу, а Оксана подумала:

«А ще щоб чекати, треба знати, що ти чекаєш недаремно».

– Вона не дочекалася. Виявляється, вона почала мені зраджувати майже одразу. Минулий раз я приїхав без попередження. Раніше подібні анекдоти здавались мені кумедними.

Чоловік, справді, посміхнувся. Вони помовчали.

– А я вас раніше не бачила, – щоб якось розрядити обстановку, сказала Оксана.

– Ми розміняли квартиру. Я перебрався сюди. А яка причина вашого безсоння, якщо не секрет? – запитав сусід.

– Виходить, теж неправильне кохання, – знизала плечима Оксана й розповіла свою історію.

– На жаль, не хотілося б вас розчаровувати, але він не піде, – похитав головою сусід. – Буває, звісно, й таке, що люди розходяться, зустрівши інших людей, але якщо не наважився одразу, значить, йому просто так зручно.

Оксана сумно опустила голову.

– Не сумуйте, ви молода, красива, все ще буде добре, ви зустрінете гідного чоловіка, – підбадьорив співрозмовник.

– Ви маєте рацію, і десь глибоко я все це розумію, але… – Оксана замовкла. – У вас також все буде добре, – додала вона.

– Я так само думаю, хоч я вже й не такий молодий, а красою взагалі ніколи не вирізнявся, – чоловік тихо розсміявся.

– Не кажіть нісенітниць, – Оксана теж усміхнулася. – Скільки вам років?

– Сорок два. Я – Дмитро, – сусід простягнув Оксані руку.

– Оксана, – представилася вона. – Ну надобраніч. І знайте, сорок два – чудовий вік.

Оксана зникла у квартирі. Спати вона лягла з твердим наміром розлучитися з Миколою й відправила його номер у чорний список.

Наступні два дні вона намагалася затримуватися на роботі, потім гуляла довго містом, зустрічалася з подругами, сходила в кіно, аби тільки довше не повертатися додому і не залишатися наодинці зі своїми думками.

Повернувшись, вона приймала душ і одразу лягала спати. На третій день вранці, відкривши штори, Оксана побачила на перилах балкона коробку цукерок.

Оксана з цікавістю вийшла на балкон. До цукерок додавалася записка:

«Буду радий, якщо ви складете мені компанію увечері за чаєм».

– А чому б і ні? – подумала Оксана і посміхнулася.

Увечері вони з Дмитром знову пили смачний чай і балакали, тільки тепер уже на різні інші теми, уникаючи розмов про невдалі стосунки.

А наступного дня вони пішли гуляти, реготали як діти, їли морозиво. А ще через кілька днів пішли у літнє кафе, де їли м’ясо, пили ігристе і згадували улюблені моменти зі старих фільмів.

– Післязавтра я їду на три місяці, – сказав Дмитро, коли вони прощалися біля під’їзду.

– Подзвониш звідти? – запитала Оксана, злегка почервонівши, чи то від ігристого, чи то від збентеження.

– Подзвоню, – пообіцяв Дмитро.

Того ранку, коли він поїхав, Оксана знайшла на балконі букет квітів і мішечок запашного чаю.

Оксана посміхнулася.

Про Миколу вона навіть не згадувала. Але як потім виявилось, Микола не збирався так просто відмовлятися від Оксани.

Зрозумівши, що додзвонитися до неї не вийде, він приїхав і став чекати Оксану біля будинку.

– Кохана, повір, я люблю тільки тебе… – почав він свою звичну пісню.

– Ти любиш тільки себе, тобі все одно і на мене і на дружину, і, можливо, навіть на сина, – заявила Оксана. – Не приїжджай більше.

Вона зникла в під’їзді.

Але такою рішучою жінка здавалася тільки на вигляд.

Опинившись удома, вона зрозуміла, що навіть руки у неї тремтять від хвилювання, а серце шалено тріпотіло.

В голові почали крутитися думки: може, вона далеко не така байдужа до Миколи, адже, все-таки, він приїхав.

Оксана навіть схопила телефон, подумавши, що напевно варто розблокувати Миколу і послухати, що він скаже. Але в цей момент на екрані висвітився номер Дмитра.

– Привіт. Як ти? – весело запитав він.

– Привіт. Все добре. Збираюся пити чай, – відповіла Оксана, дістаючи мішечок із чаєм і відчуваючи, як на душі стає спокійно і тепло…

…Три місяці пролетіли непомітно. Оксана з Дмитром зідзвонювалися майже щодня. Оксана розуміла, що їй легко і добре з Дмитром і чекала з нетерпінням його повернення. У день, коли він мав приїхати, Оксана не витерпіла і вийшла надвір.

– Оксано, давай поговоримо, – почула вона знайомий голос.

Вона навіть не помітила машину Миколи біля під’їзду. Тепер він вийшов і прямував до Оксані з великим букетом квітів.

– Нам нема про що розмовляти! Я ж просила тебе більше не приїжджати, – Оксана зробила крок назад.

Тепер вона вже точно була впевнена, що Микола їй не потрібний. Але Микола все ж таки взяв її за руку і спробував пригорнути до себе. Саме в цей момент на подвір’я заїхала машина.

Оксана глянула хто там їде і ахнула від побаченого.

То була машина… Дмитра!

Вона рвучко забрала свою руку і поспішила у бік Дмитра, але той уже швидко йшов до під’їзду з сумкою через плече.

– Це не те, що ти подумав! – Оксана перегородила йому дорогу.

– Десь я вже таке чув, – посміхнувся Дмитро. – Не хвилюйся, тобі нема в чому виправдовуватися, адже ти мені не дружина.

І він спробував обійти Оксану.

– Не дружина. І, можливо, ніколи нею не стану, я не знаю. Але я знаю, що мені з тобою добре, і я хочу подивитися, що з цього вийде. А він – це минуле, правда.

Вона поки не збиралася здаватися.

Дмитро зупинився, уважно подивився на Оксану, а потім міцно обійняв її.

– Ходімо додому, – прошепотів він їй на вухо, і вони разом попрямували до під’їзду.

Вони навіть не помітили, як розгублений Микола спостерігав цю сцену, як з досадою він кинув квіти на лавку, застрибнув у машину, гримнувши дверима, і поїхав.

Їм було вже не до нього.

– Ну все, це востаннє. Повернуся, і вистачить грошей, щоб розпочати свою справу наново.

Дмитро поцілував Оксану. Він стояв у дверях зі своєю дорожньою сумкою. Ось уже рік як вони були разом і три місяці, як одружені, і Дмитро не хвилювався, їдучи, він був упевнений в Оксані. Але йому все одно не хотілося розлучатися, адже він дуже любив її. Тепер у них було правильне кохання, взаємне, і обоє вони були щасливі.

– Це гарні новини! – зраділа Оксана. – У мене також є хороші новини. Я вагітна!

– Та це ж просто неймовірно! – Дмитро міцно обійняв її. – Може, ну його, не їхати нікуди?! На нас стільки тепер всього чекає…

– Встигнемо. Ти ж сам сказав, що це остання подорож. Я чекала на тебе все життя, ще трохи точно зачекаю! – засміялася Оксана і поцілувала свого коханого…