Тієї ночі Вадим ніяк не міг заснути. Він випадково дещо підслухав і засмутився…

Увечері він тихенько зазирнув у кімнату бабусі – хотів їй подарувати котика. Вадим його зліпив із пластиліну для неї. Він любив ліпити і малювати, а бабусі подобалося. Вона його вироби завжди збирала і ставила на комод.

Бабуся у нього найкраща в світі!

Так ось, Вадим зазирнув, а бабуся стоїть біля вікна і витирає сльози.

Онука вона не помітила, і стала щось тихо сама говорити з собою, схлипуючи.

Вадим уже хотів піти, але раптом почув незрозумілі уривки слів, ніби бабуся комусь скаржилася. І так йому шкода її стало, сам не зрозумів навіть, чому.

Вранці збираючись до школи, Вадим спитав маму:

– Мамо, а скільки бабусі років?

Мама здивувалася.

– Вам що, у школі задали про сім’ю написати? Ну, бабуся у нас ще не стара, тільки на пенсію вийшла, а що?

– Ні, мамо, я просто… Почув учора, як бабуся плакала, що її на ім’я ніхто не кличе. Мамо, а хто така – вдова? А чому ми на дачу не їздимо? Бабусю нашу хтось образив?

– Вдова? Так, Вадиме, збирайся, бо в школу запізнишся. Я тобі потім поясню, – поквапила його мама.

Після школи Вадим повертався додому з другом Миколою.

Микола був старшим за нього на рік, вже у третьому класі навчався. Він крутий, за ним іноді дідусь приїжджає на старенькому мотоциклі з коляскою. Микола одягає шолом і дід його відвозить. А Вадим тоді один іде додому пішки і заздрить.

Микола напевно зі своїм дідом у гараж поїхав. Там дуже цікаво, на поличках у його діда Дмитра лежали усілякі інструменти. От би у Вадима теж був дід, як же ж це було б чудово!

Але сьогодні дід Миколи працював. Тому вони ішли з ним разом і базікали.

– Хочеш, до мене зайдемо, пограємось? Моїх батьків удома немає, тільки бабуся, – запропонував Вадим.

– А пиріжки бабусині є? – радісно запитав Микола.

– Ні, вона тепер рідко їх пече, у неї настрою немає, – пояснив Вадим.

– Ну гаразд, все одно ходімо, погодився Микола. – А то діда нема, нудно вдома.

Бабуся була вже веселіша, але все одно не така, як завжди. Раніше на роботу вона волосся гарно вкладала. Вадиму подобалося, що бабуся гарна.

А тут навіть його улюблена куряча локшина була не така смачна, як завжди.

Правда Миколі у них все одно подобалося і він наминав локшину аж за вухами лящало. А потім ще бабуся дала їм цукерки – шоколадні батончики. У неї завжди вони були, якісь наче смачніші!

– Добре тобі, – прошепотів Микола і рука його сама вже потяглася по третій батончик. – А мій дід солодке не їсть, каже мужикам не потрібне солодке, їм гірке смачніше! Дивно, так? Мама з татом весь час на роботі, а дід наварить макаронів або картоплі, і їсть із сосисками.

– Бабусю, а що ти вчора казала, що твій сад пропав і доріжки заросли? – не витерпів і спитав Вадим.

Надія Олексіївна здивувалася:

– А ти звідки знаєш?

– Учора випадково чув, бабусю! Я одразу пішов, більше нічого не слухав, навіть про вдову якусь майже не чув. Бабусю, а хто це – вдова, вона погана, так?

Бабуся навіть усміхнулася і Вадим зрадів. Вона посміхнулася, і очі одразу стали добрі, а значить все добре!

– Та хто, хто, я і є вдова! Жили ми якось неправильно. А потім і взагалі твій дідусь залишив мене одну.

Так життя й пролетіло в клопотах. А тепер і слова теплого ніхто не скаже, та й одній вже й життя не те!

Ось із роботи пішла й останніх подруг розгубила. Та й на село твоїм батькам їздити ніколи, от і горюю, що сад мій зачах і заросло там все. Наче й мене вже майже нема.

– Бабусю, ти що, мама сказала ти ще молода!

– Ех онучику, молода, та вже не та! Ану-но ще по цукерці, й досить, бач, ласуни які!

Потім хлопці гуляти пішли, і все шепотілися.

А невдовзі й дід Миколи повернувся.

– Ну що, хлопаки, як справи?

– Діду, а ти можеш бабусю Вадима на село відвезти? Їй дуже треба, а більше нема кому, – раптом запитав Микола.

– А вона дуже старенька? У мене тільки мотоцикл.

– Ні, вона зовсім не стара, вона гарна! – палко виступив уперед Вадим.

– Ну, якщо гарна, тоді можу! Завтра я маю вільний день, от і поїдемо.

– Тільки ми теж поїдемо, у колясці, можна дідусю? – попросив Микола.

– А куди ж бабусю посадимо? – засміявся дід Дмитро, вона ж злякається?

– Ой, моя бабуся нічого не боїться, – запевнив Вадим, а сам почав думати, як бабусю вмовити.

Увечері Вадим зайшов до неї в кімнату.

– Бабусю, а пам’ятаєш у тебе були джинси й кросівки? Ти їх чомусь не одягала давно?

– А ти чому питаєш?

– Бабусю, а ти колись на мотоциклі каталася? – запитав Вадим.

– Звичайно каталася, я ж не завжди стара була, – засміялася бабуся. – А що?

– Бабусю, а дід Миколи нам обіцяв на село поїхати, але в нього тільки мотоцикл є. Поїдемо завтра? – Вадим боявся, що бабуся відмовиться.

Вона справді здивовано на нього так подивилася. Потім встала, на секунду задумалася, і раптом сказала:

– А давай, що вже мені втрачати? Поїхали!

Вадим зрадів – он яка в нього бабуся молода і смілива!

На ранок біля їхнього під’їзду почувся гуркіт мотоцикла.

– Це вони, бабусю, ти готова? – гукнув Вадим.

Надія Олексіївна вийшла з кімнати, і хлопець аж остовпів від побаченого.

Вона була в джинсах, майці, і в джинсовій куртці!

Волосся зав’язане у високий хвіст.

– Бабусю! Яка ти гарна! Поїхали швидше, – захоплено вигукнув Вадим, і вони спустилися вниз.

Біля під’їзду на старенькому, але доглянутому мотоциклі сидів бородатий дід Дмитро в джинсах і куртці.

– Та хіба ж це бабуся? – посміхнувся дід Дмитро. – Давайте всі беріть шоломи і по місцях!

Надія Олексіївна сіла ззаду діда Дмитра і вони поїхали.

На дачі і справді все заросло, але ягід на кущах було дуже багато!

Хлопці кинулися до смородини та малини. А Дмитро знайшов у сараї косу – трава ж аж до пояса.

Він підточив її і пішов косити, граючи ще дуже міцними м’язами й ноді поглядаючи на Надію – чи бачить вона, який він ще нічого собі мужик?

Потім вони пили квас у прохолодному затінку старого будинку.

Надія Олексіївна дістала цілий пакет із пиріжками.

– Бабусю, а коли ти встигла приготувати? – здивувався Вадим.

І одразу всі взялися наминати пиріжки. Вони були і з м’ясом, і з капустою, і з варенням, ну просто смакота!

Додому Надія поверталася іншою людиною.

Хлопці заснули в колясці. А вона сиділа ззаду на мотоциклі, міцно обіймаючи Дмитра, і не хотіла, щоб цей день закінчувався…

– Ви що, їздили на дачу?! Мамо, ви що, зовсім вже?! – здивувалася донька Ганна, пізно ввечері повернувшись з роботи.

Але, побачивши мамині помолоділі веселі очі, не стала продовжувати.

…Микола з Вадимом тепер майже брати

А Надія Олексіївна і Дмитро Іванович майже щодня зустрічаються.

У них наче життя повернулося назад.

– Надійко, може ми одружимося? – запропонував їй якось Дмитро Іванович, думаючи, що їх ніхто не чує.

– Дмитре, та це якось уже й незручно, – засумнівалася Надія Олексіївна, хоча її щасливий погляд говорив зовсім про інше, він говорив: – Так!

Але виявилося, що Микола й Вадим теж це чули, і весело вигукнули:

– Тільки не відмовляйся! Одружуйтеся швидше!

---

Хлопці тепер дуже щасливі.

У Вадима є тепер дід Дмитро, а у Миколи – бабуся Надія.

– Слухай, значить, ми тепер не просто друзі, а майже брати? – запитав Вадим друга.

– А як же ж?! У нас же ж спільні дідусь і бабуся, ми тепер назавжди брати, – запевнив його Микола. – Краще скажи, коли наш дідусь із роботи прийде, то ми на річку поїдемо, чи як?

І тут почувся гуркіт мотоцикла, а потім дід Дмитро гукнув, задерши голову:

– Надійко, ти готова, ми на річку їдемо?!

– Біжу, Дмитрику, біжу, – гукнула з балкона Надія Олексіївна.

І вже почулися її бадьорі швидкі кроки на сходах…