Діти щороку на море їздили, я просилася з ними – не взяли. А згадали, коли онуки народилися і нянька знадобилась

Я все своє життя важко працювала, все робила, аби дати дітям краще життя, заробити достатньо грошей. Є в мене син і донечка. Повиростали швидко, аж не віриться. Чоловік помер дуже молодим, потрапив в автотрощу. Син одружився, донька з хлопцем оселилась. Жили вони, як самі хотіли, відпочивали, розважалися. Щороку на море їздили, то до Єгипту, то до Туреччини чи до Греції. Мене ж ніколи не запрошували. І так прикро було мені. Одного разу не витримала й сама синові сказала:

– Я ніколи за кордоном не була. І на морі лише раз в Одесі ще зовсім молодою. 

 – Нічого, мамо, ще поїдеш!

 – Але з ким? Сама ж не хочу. Може візьміть ви мене із собою!

– Та тобі з нами не буде цікаво, ти що! То треба компанію!

Відмовив мені і син, і донька. А тоді я якось на роботі це розказала, а одна колега запропонувала:

– То поїхали вдвох! Нащо тобі діти?

Відтоді ми з Наталею потоваришували. Вже й на пенсії, а досі разом відпочиваємо. Зараз у сина вже двоє дітей, у доньки теж син є. Та вони вже не так часто відпочивають, нема змоги і за кордон вже не поїдеш. Я часом сиджу з дітьми, допомагаю чим можу. Та нещодавно син мені подзвонив.

 – Не хочеш з нами в Карпати поїхати на тиждень?

 – З ким з вами?

 – З дітьми й нами. Сестра з сімєю теж поїде.

 – А нащо я вам там?

 – Відпочинемо всі разом. Та й з дітьми ти посидиш, ми хоч трохи розслабитися зможемо. А то вже забули, коли відпочивали.

 – То тепер я вам потрібна? А коли просилася, то не хотіли брати. Ні, сину, не можу я, їду з подругою в санаторій.

Син почав ображатися, вмовляв. Та я вирішила стояти на своєму. Не чесно все це. А ви як гадаєте? Правильно я зробила чи ні?