Батьки розлучилися давно, коли Лізі було ще два роки. Ділили квартиру, майно у квартирі. Все до останньої лампочки. Розділяти все стала Олена. Андрій не хотів, але вона наполягала.

– Все буде чесно, – сказала вона.

Майно вивезли, квартиру продали. Олена забрала доньку та поїхала, куди не сказала. Андрій висилав гроші їй на картку, хоч було й важко.

Він взяв кредит на квартиру. Жити десь треба. Він не має родичів, які могли б допомогти. У селі лише дід, який і виховав його.

Через пів року з’явилася Олена. Подзвонила, адресу спитала.

– Мені сказали, що ти добре живеш. Квартиру купив. А нам із Лізою жити немає де. Ось її речі. Тепер на пів року вона твоя. Потім я приїду. А поки мені треба життя влаштовувати, ти ж уже влаштувався.

Дзвінків не було, а старий телефон заблокований. Грошей на утримання доньки вона теж не надсилала. Минуло пів року, рік… Олени так і не було. Ліза ходила в садок, Андрій працював. У вихідні вони їздили до діда.

Ось уже й п’ять років минуло, Лізі пора до школи. Андрій подав на аліменти. Олену знайшли, але грошей так і не було. Вона навіть не приїхала провести доньку до першого класу. Дзвонила щорічно, у день народження Лізи з різних телефонів…

І ось Лізі виповнилося вже шістнадцять років.

…Ліза цілий день з батьком поралися в квартирі. Вони вирішили зробити генеральне прибирання. А як же ж?! Сьогодні у Лізи був день народження. Мали прийти гості.

– Тату, ти вже на олівʼє овочі почистив, – зайшла на кухню Ліза.

– Так, доню, все майже готово! Діставай качечку з духовки і будемо вже перевдягатися.

Раптом пролунав дзвінок у двері.

– Хм, щось рано для гостей, – пробурмотіла Ліза й пішла в коридор.

Вона відкрила двері й оторопіла від побаченого.

На порозі стояла мати. Ліза навіть толком не памʼятала вже її. У неї була мачуха, ось її вона і вважала мамою, хоч знала, що вона не рідна. Андрій одружився, коли Лізі було шість.

Олена заявила права на дочку ще з порога:

– Я забираю доньку! У неї інший батько. Це Ігор, ми з ним зараз живемо разом. Дочка буде з нами, досить йому з чужою людиною жити, – сказала Олена колишньому чоловікові.

– Вона мені не чужа. Вона моя дочка.

– Я ж тобі сказала, не твоя.

– Усі ці роки була моя, а тепер ні? Ти дочці як це поясниш?

– Сама зрозуміє!

– Я тобі її не віддам. Це моя дочка!

– Я в суд подала. Ми з Ігорем подали. Він батько!

Андрій виявився не батьком Лізи. Але й Ігор теж не батько! Ігор сварився з Оленою прямо у суді. А потім сказав, що більше її бачити не хоче.

Андрій переживав за реакцію дочки. Він не батько… Як таке могло статися? І як тепер бути? Він не знав, як поговорити з Лізою. Як пояснити їй все.

Але Ліза все знала і сприйняла це спокійно.

– Тату, тільки ти мій тато! Ти завжди зі мною. Тільки не віддавай мене тій мамі. Я маю вас.

Андрій думав, що Олена забере дочку, тепер же ж він їй ніхто.

А раптом Ліза піддасться на вмовляння матері? Але Олена просто поїхала. Навіщо вона влаштувала цей суд?

Виявляється, мати Ігоря обіцяла купити їм квартиру, якщо дочка його.

Але не вийшло. Тепер Ігор без квартири. І Олена без Ігоря. А ще Олена і без дочки. Ліза не хоче її бачити.

Напевно, Олена поїхала шукати іншого батька Лізи. Може, у неї є ще варіанти, і це не останній суд. Тільки навіщо?

Дівчинка вже майже доросла. Якщо тільки знову зиск для себе шукає?

Андрій та Ліза сподіваються, що вона більше не з’явиться у їхньому житті…