“Аби мій син кидав навчання та тобі допомагав? Жінка повинна прибирати сама!” – нарікала свекруха щоразу

https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/aby-mij-syn-kydav-navchannya-ta-tobi-dopomagav-zhinka-povynna-prybyraty-sama-narikala-svekruha-shhorazu/?utm_medium=fb_rek&layout=button&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

Я познайомилась з Дмитром, коли навчалась на другому курсі. І це була любов з першого погляду. Однак у нас не було нічого, окрім почуттів і мрій. Ми обоє були студентами факультету менеджменту.

До реальності нас повернуло питання оренди житла і пошуку підробітку. Я “шукала себе в онлайні”, а Діма взагалі збирався перевестись на заочне, щоб піти на роботу.

Та коли про все дізнались його батьки, то виступили категорично проти:

– Мій син не може покинути навчання, він ризикує майбутнім і професією, тому ви переїдете до нас!

Я знала, що жити з батьками – це мати обмеження у часі і просторі, тому не хотіла переїжджати, але Діма наполіг. Сказав, що це тимчасово.

Так вже склалось, що перед екватором я дізналась, що вагітна. Довелось взяти академку. Діму шокувала моя новина. А за сімейною вечерею ми сповістили усе його батькам:

– Та чим ви взагалі думали? Хочеш міцніше прив’язати до себе мого сина? Зізнавайся!

Мені було дуже боляче. Діма переважно мовчав і не став на мій захист. А Ольга Олександрівна наполягла:

– Сину, навчання ти не кинеш! Я допомагатиму з первістком!

І кинула ці слова, як собаці кістку. Та коли народився Сашко, ніякої допомоги від свекрухи я не отримувала. Та навішувала на мене купу роботи, яку я, звісно, не встигала переробити. Щодня я прибирала, варила їсти. Свекруха примушувала мене прати одяг дитині вручну і все перепрасовувати. Я сама вночі вставала до Саші і ще й постійно чула зауваження у свій бік:

– Марійко, чому він постійно плаче? Чим ти його годуєш?

– Ти неправильно тримаєш маля, дивись, як треба.

– Знову забула поміняти підгузок. Ну куди це годиться?

– Хоч би гречки сім’ї зварила. А Дмитро вчиться! Мозку потрібні вітаміни.

У свекрів був свій бізнес – невелика туристична компанія, де з часом мав працювати і Дмитро. Тому вони й дбали про його освіту. А мені й куски хліба стали рахувати. Врешті, я не витримала і серйозно поговорила з Дмитром:

– Твоя мама вже дістала своїми претензіями! Дімо, чому ти за мене не заступаєшся? Стільки я ще маю це терпіти?

– Я не думав, що усе так обернеться. А хочеш ми переїдемо жити окремо і все зміниться?

У розмову втрутилась його мама:

– Якщо ви вийдете з цього дому, то назад дороги не буде. “Каса закриється”. Я більше не допомагатиму вам з грошима. Подумайте, що ви робите.

Минуло кілька днів. Бачу, що Діма вагається. Адже він боїться і не знає, як давати собі раду з фінансовими труднощами. А я не знаю, чим допомогти, бо не можу лишити піврічну дитину і піти на роботу. Проте, якщо ми зостанемся тут, знаю точно: життя не буде. Порадьте, що робити?

Marichka