З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ТЕБЕ, МІЙ СИНУ…
(Пам’яті Галачинського Богдана)
Мене нема…
Я тінь серед хрестів.
Не бачу сонця – тільки мертві квіти.
Найбільше горе усіх матерів дитя своє єдине пережити…

Букет троянд, в них не живе тепло. А чорна стрічка навпіл серце крає. Сину сьогодні 23 було б. Господь його в райськім саду вітає…

Я на колінах, до могили. У сльозах.
Ніби тебе, мій сину обіймаю.Ти тут завжди. Живий в моїх думках.
– Синочку, рідний, я тебе вітаю!!!

Навіки 22 – кінець життя. Я так молилась, вірила, чекала. Свої надії, мрії, майбуття з тобою, в домовині поховала…

І не тебе, а хрест твій обіймаю. Солоні сльози на червоні квіти. Душа кричить:
– Синочку, я вітаю!
– Матусю, дякую! – доносить мені вітер…

Дивлюся на портреті
в твої очі. Ти посміхаєшся мені ніби живий. Я так до тебе, мій Богдане, хочу. Бог бачить, як сумую, сину мій…

Ти тільки починав своє життя. Мрії твої розстріляні війною. Пішов шляхом, який без вороття, душа моя померла із тобою..

Над нами соколом літаєш в небесах. Очима я тебе шукаю й плачу. До неба руки простягаю у сльозах.
– Богдане, сину, мама тебе бачить!!!

Питаю в долі, за який це гріх, дитя своє так рано поховала? Щасливу старість і онуків сміх, куля ката московського забрала..

Не з нами 23 свої зустрів. Сльозами тебе будемо вітати. Ой, сину, сину, мало ти прожив,
нам усім горя залишив багато…

І 22 вже буде назавжди… Лишилась пам’ять і світлини сина.
За який гріх мені тої біди, що я пережила свою дитину…

Слова всі полином в душі гірчать. Змиритись з болем
тим мені не сила. Мої вітання в небеса летять , переді мною хрест твій і могила…

Друзі не вірять, що тебе нема. Рідні твій номер досі набирають. Великий світ. Без тебе в нім одна. Не правда, що Герої не вмирають.

Якби ж ти не загинув.
З нами жив. Ми б тисячі вітань тобі казали. Любив життя і жити так хотів. Як рано небеса тебе забрали.

У 22 спинила куля крок.
А я ще досі вірити не хочу . Щодня шукаю серед зірок, твої знайомі, такі рідні очі.

Шумлять біля могили прапори. Весна прийшла, щебече пташка рання. На мене син мій дивиться згори, я з вітром шлю йому свої вітання…

Ніколи не приїдеш
в рідний дім. Не буде
в нас веселої гостини.
Не усміхнешся, як бувало, всім. Став пам’яттю і смутком
для родини.

Війна твоє забрала. майбуття. І 23 ніколи
не зустріти. Мені з тим болем жити все життя й носити на твою
могилу квіти.

Блукаю, ніби тінь, серед хрестів. Горе своє в словах не передати.
Не дай вам Боже щоб своїх синів із Днем народження, на цвинтарі вітати…
автор Соломія Українець