– Ви бачили Антоніну, як вона вдягнена! Краще б не приходила взагалі. Уявіть, як її донечці соромно!Я випадково нещодавно почула, як вчителька біології говорить про мене з колегами. Вона насміхалась, адже я працювала в школі прибиральницею, ми дуже бідні були. Такого приниження я ніколи не відчувала. Того дня вирішила їхати до Італії, аби моя донька ніколи не почувалась, як я.Роки минули і я повернулась в село. Тепер все було інакше. І уявіть мій подив, коли я дізналась, що саме та вчителька стане моєю свахою.– Як ти хочеш, щоб молоді добре жили, запиши квартиру на них обох! – Прохання свахи мене обурило. Та я мовчати не стала
https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/yak-ty-hochesh-shhob-molodi-dobre-zhyly-zapyshy-kvartyru-na-nyh-oboh-prohannya-svahy-mene-oburylo-ta-ya-movchaty-ne-stala/?utm_medium=fb_rek&layout=button&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36
Все життя я потерпала від насмішок односельців. Я з доволі бідної сім’ї, вийшла за чоловіка простого, працювала прибиральницею в місцевій школі. Пам’ятаю, як вчительки поводились зі мною, наче я нижчого сорту. А я насправді гарно в школі навчалася, до університету могла вступити, та у нас грошей бракувало, тож нікуди не поїхала.
Була у мене на роботі вчителька біології Людмила Михайлівна, вона ще й на моїй вулиці жила, наші діти дружили. Та вона ніколи не віталася, вдавала, що мене не бачить, така неприємна особа. Моя донька саме йшла в перший клас. Я вдягнула єдиний нормальний костюм, котрий мала і пішла на свято.
І раптом випадково почула, як Людмила Михайлівна каже колегам.
– Ви бачили цю Антоніну. Ну, хоч би доньку не соромила? Бідна дитина, мама молода, а ходить, як опудало.
Я тоді так засмутилась. Відійшла і вже навіть не підходила до доньки, доки свято не закінчилося. Подумала, що дитині й справді, мабуть, соромно.
Потім повернулась додому, подивилась в дзеркало і подумала, що не хочу так жити надалі. Адже шансів вирватися з бідності в нас нема. Тоді сказала чоловікові.
– Я так більше не хочу жити. Їду до Італії.
– А я? А наша донька?
– Ти тут впораєшся.
Я залишила дитину, єдиний промінчик щастя в своєму житті і поїхала. Відтоді вдома бувала лише раз на рік на Великдень. Та за цей час заробила досить багато. Ми побудували новий гарний будинок, чоловік майстерню поруч облаштував, бізнес налагодив, автівку купив. Тепер, коли я поверталася, усі дивились на мене зовсім інакше. Згодом я ще й квартиру двокімнатну в місті купила, адже знала, що рано чи пізно донька поїде на навчання і має десь жити. Я мріяла, щоб моя Ліля мала все найкраще і ніколи не пізнала того сорому, який колись відчувала я.
Кілька років тому я остаточно повернулась додому. Тепер зовсім інший вигляд маю і вже не працюю, адже заощаджень вистачить надовго, крім того, справи в чоловіка йдуть добре. Ліля вже навчається і в місті живе. Та там вона почала зустрічатись з хлопцем з нашого села, а саме Русланом, сином тієї вчительки біології Людмили Михайлівни.
– Доню, тобі що, хлопців в місті мало?
– Він мене розуміє, ми кохаємо один одного.
Тож врешті вони вирішили побратися. Як це зазвичай роблять ми зібралися обговорити всі плани зі сватами. Людмила Михайлівна тепер поводилась зі мною зовсім інакше. Усміхалась весь час, компліменти казала. А тоді видала:
– Щастя, що житло в молодих є!
– Ну, воно поки моє. Але згодом перепишу на доньку.
– Ти що не збираєшся їм обом квартиру дарувати?
– Ні. Вона належатиме лише донечці.
– Як так? Це ж принизить Руслана! Як хочеш, щоб молоді добре жили – пиши на них обидвох.
– Як будете мати свою квартиру – можете вирішувати, як і як записувати! – відрізала я.
Людмила Михайлівна і її чоловік страшенно образились. Згодом моя Ліля прибігла.
– Ну, нащо ти так? Руслан через тебе зі мною посварився.
– То може й не треба тобі те сімейство?
Зараз весілля під загрозою. Руслан каже, що батьки не дозволяють йому одружуватись, якщо я не перепишу квартиру на них обидвох. Ліля плаче мало не щодня. І що мені робити? Як вчинити?