https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/my-tikaly-vid-vijny-i-oselylys-u-svekruhy-vzhe-dva-roky-vona-ne-daye-meni-spokoyu-ne-znayu-za-shho-vona-tak-zi-mnoyu/?utm_medium=fb_rek&layout=button_count&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

24 лютого ми кинули квартиру у Маріуполі та переїхали до свекрухи. Життя поділилось на “до” і “після”. Я пам’ятаю, як механічно збирала речі. Коштовності здала в ломбард, щоб потім продати і мати свої заощадження.

Добре, що в Івано-Франківську жила свекруха Марія Семенівна. Ми не часто бачились, бо жили на відстані. Іноді приїжджали на свята, але не затримувались надовго, бо в кожного були свої обов’язки.

– Діточки, як добре, що з вами все в порядку, – з порогу зустріла свекруха. – Я хвилювалась, навіть хотіла швидку викликати. 

Свекруха виділила нам кімнатку, окремо сини мали ще дитячу. Щоправда, мені та чоловікові запропонували роботу у видавництві. Зарплата невелика, однак добре, що мали додаткові заощадження.

У Маріуполі я працювала директором школи, а зараз працюю фальцювальницею, а Андрій – друкарем. Дітки ходять у садочок, знайшли собі друзів. 

Перші місяці все було добре у родині. Хвилювалась, що свекруха не прийме, бо ж складно двом жінкам у одній хаті. Однак пані Марія мене дуже хвалила. По черзі готували, прибирали. Якщо я з Андрієм не встигали з роботою, то бабуся забирала дітей з садка.

Проте через пів року свекруху ніби підмінили. 

– Валька, хто тебе вчив так речі складати? Ти ж одяг мнеш! Чи в тебе руки не з того місця ростуть? – огризалась пані Марія.

– Хто так борщ варить? Він у тебе не червоний, а лиш блідо рожевий!

– Знову фіалки сьогодні не підлила. Та вони з тобою зогниють!

Я завжди була охайною і дбайливою і не розуміла її зауважень. 

Іноді я навіть боялась вийти із кімнати. Проте чоловік заспокоїв.

– Це у мами просто складний характер, – пояснив він. – Зараз непростий період, треба зрозуміти те, що вона довго жила на самоті, а з друзів у неї був лише кіт.

Я повірила і просто чекала. Але вже два роки я живу в постійних сварках та стресі. У нас окремі столові прибори, окремі полички в холодильнику. Ми з чоловіком, як і раніше, платимо за комуналку, інтернет, кабельне, купуємо продукти та ліки. Але чомусь Марія Семенівна наголошує, що ми для неї тягар і сидимо на її шиї.

Я навіть подумала про те, що потрібно пошукати житло в оренду. Але тоді мало що залишиться на дітей та продукти.

Свекруха все частіше пропонувала нам повернутися на Батьківщину. Вона вже не хвилювалась за наш стан і здоров’я. Її було просто не впізнати. 

– Ти розумієш, вона геть нічого не робить! – підслухала якось розмову з сусідкою у під’їзді. – Прийшла до хати гола й боса, живе на всьому готовому, совісті не має!

– Та чого ти нарікаєш? – заспокоювала сусідка. – Вони ж біженці! Таких не зміниш!

– Твоя правда, – погодилась Марія Семенівна і додала: Треба їх гнати звідси, поки зовсім не знахабніли.

Мене болісно вразили такі слова свекрухи. Не знаю, як тоді я так швидко прийшла до тями і одразу зрозуміла, що слід робити. Я записала на диктофон усі слова Марії. Того ж вечора ми з чоловіком спакували речі та переїхали. На щастя, колега Андрія запропонувала нам недороге житло в оренду. 

Тепер свекруха вважає, що ми її кинули, не телефонує, щоб запитати про онуків. Як ви вважаєте, чи правильно я вчинила? І чим можна пояснити таку поведінку свекрухи?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!