– Мамо, привіт. Як справи, як здоров’я, чим займаєшся?

– Привіт, дочко. Та ось займаюся продажем будинку, покупці знайшлися, і хорошу ціну пропонують.

– Ось і правильно. Давно тобі казала, щоб продавала і до нас у місто перебиралася. Такий будинок величезний, і ти живеш одна. Потрібно щось підібрати тобі підходяще, можу допомогти.

– Так є у мене на прикметі квартирка гарна, недалеко від вас. Терміново продають дуже низька ціна. Вірочка, моя подруга близько живе там, підказала.

– Ну чудово. Могла б мене попросити, разом знайшли б щось. Адже гроші залишаться ще від продажу будинку?

– Звісно, залишаться. Я їх на вклад у банк покладу, під відсотки, і житиму на них. Адже пенсія сама знаєш, копійчана. Поживу хоч для себе.

На море з Вірою хочу з’їздити. Як наших чоловіків не стало, ми нікуди багато років не їздили, хочеться відпочити.. Посудомийку купити хочу, давно мріяла про неї.

– В сенсі до банку? Куди тобі стільки? Скільки там тобі треба? Ми з Ігорем планували машину нову купити, думали ти нам додаси, а ти на море он зібралася.

Посудомийку захотіла. У мене навіть її немає, і нічого, живу якось.. Адже знаєш, що нам вічно не вистачає грошей.

– Іра, вам вже по 40 років, вчіться самі жити і заробляти на свої бажання. Ми з батьком і так допомогли вам квартиру купити, меблі. Може тобі та Ігореві іншу роботу пошукати, раз вам не вистачає?

– Та куди вам було гроші витрачати, ви своє вже пожили, а нам, молодим, зараз складно гроші відкладати. Взагалі батьки для того і потрібні, щоб допомагати!

– Це що ж, я до кінця днів повинна забезпечувати вас тепер? Цей будинок ми з батьком побудували, тебе вивчили, заміж віддали, житлом забезпечили. Живіть, працюйте. А мені коли жити? У мене не так багато часу залишилося, років вже скільки.

– Зрозуміло. Ну, живи, як знаєш. Будемо тоді брати кредит. Ігор придивився хорошу машину, на тебе розраховували, а ти он як заспівала.

Єдиній дочці не хочеш допомогти. По морях краще розкачувати, гроші витрачати та банк виручати. У тебе взагалі-то онук ще є. Могла б йому виділити щось.

Олена Сергіївна залишила неприємний осад після розмови з дочкою. Думала, та потішиться за неї, але ні. Ще й винною зробила. Ну, нічого, нехай звикає.

– Так, Оленко, штори почепили, меблі розставили, можна й чайку попити. У мене ось булочки з собою, печиво, йди став чайник. А що ж Ірочка твоя з Ігорем не допомогли з переїздом? Не занедужали?

– Ага, занедужали. Заздрістю. Гроші їм мої потрібні були, образилася донька, що на машину не дала.

– Що ж. Не ображайся, але скажу, що думаю. Іра ваша завжди була корисливою та егоїсткою. Ви їй ніколи ні в чому не відмовляли. Найкращі вбрання, магнітофони, все було.

Весілля таке зіграли їм, квартиру купили і все мало. Олегу, онуку, оплачувала репетиторів, гуртки, телефони купувала, адже це теж допомога, і не мала.

І ось тепер, коли ти оговталася від втрати чоловіка, вирішила жити на своє задоволення – погана стала. Ще й Ігор накручує. Менше гульбанив би. Не хотіла тобі говорити, але я часто бачила його з друзями в кафе.

– Нічого, звикнуть. Вважають, що мені вже нічого не потрібно.

А я ж, Вірочка, все життя мріяла танцювати. Так-так, не смійся. Вальс, танго.. Ми з Віктором моїм часто вдома включали музику та танцювали. І так добре було, ніби в молодість поринули.

– Слухай, у нас у Будинку культури нещодавно відкрили гурток, там танцювати навчають. Молодь не ходить, а таких як ми повно. Іди і записуйся, прям завтра! І нікого не слухай. Потрібно виконувати свої мрії!

Олена Сергіївна так і зробила. І була цьому рада, їй дуже сподобалася дружня атмосфера та вчитель з танців. У неї співала душа, коли вона під музику кружляла в танці. Їй здавалося, що Вітя, коханий чоловік, поряд.

– Бабуся, привіт. Мама сказала, що ти переїхала до міста? Скинь адресу, у гості забіжу. Батьки ображені на тебе. Не звертай увагу, бабусю, їм завжди всі винні.

Якщо треба допомогти, ти скажи. У мене випускний скоро, готуюся до іспитів, але знайду тобі час!

– Дякую, онучку. Я рада, що ти виріс таким чуйним і добрим. Запам’ятай на все життя – гроші, це не головне в житті.

За них не купиш щастя! Але добре, коли вони є. Для цього потрібно добре заробляти, тож вибирай професію з розумом!

– Та я в айтішники хочу податися, мені подобається, і грошова професія. Хочу ні від кого не залежати, не бути, як мої батьки, вічно плакатися.

– Це добра справа, Олегу. Вчись, а я допоможу, чим зможу.

Олена Сергіївна звикала до нового способу життя, і, як це не дивно, їй все подобалося. Продаючи будинок, вона переживала, що не приживеться в місті, нудьгуватиме за звичним тихим і розміреним життям.

Дочка періодично дзвонила, іноді заїжджала у гості. Відчувалося, що вона ще ображена на матір. Олена Сергіївна вдавала, що не помічає цього.

Якось Ірина заїхала без попередження та випадково почула, як Олена Сергіївна розмовляла телефоном із чоловіком.

– Мамо, у тебе що, наречений з’явився? Двері були відкриті, я зайшла і випадково почула вашу розмову.

– Так, у мене є чоловік. Розумію, що у моєму віці це, мабуть, уже дивно. Але я жива людина, і теж хочу бути щасливою.

– Ого, несподівано… І хто він, цей альфонс?

– Він не альфонс. Його звуть Павло. Його син викладає танці, на які я ходжу. Павло приїхав до нього в гості з Італії і прийшов подивитися, чим син займається. Там ми й познайомились.

І, коли вже пішла розмова, я оформила закордонний паспорт і відлітаю з ним до Італії. Хочемо там розписатись. Хотіла тобі розповісти перед від’їздом.

У Ірини округлилися очі.

– Мамо, яка Італія, ти що? Одруження? Вибач, але це нісенітниця якась. На старості років таке виробляєш. Батько не одобрив би!

– Батька нема, а я є. І хочу прожити життя, як хочу. Я тобі нічого не винна, доню. Я дала все, що можна. Далі – самі. Цю квартиру я здаватиму, гроші підуть Олегу, допомагатиму йому.

Двері за Іриною зачинилися. Олена Сергіївна сіла у крісло та посміхнулася. Життя продовжується, і треба радіти кожному дню! Вона має право на щастя в будь-якому віці, і нікому нічого не винна!

Поділись з друзями якщо тобі сподобалась історія…