Я добре бачила ще до весілля як сім’я нареченої на нас дивиться. Ну так, де їм рівня прості заробітчани? Гості з обох сторін тримались якось нарізно, тамада аж виморився. та все не вдавалось йому поєднати ті два різні світи. Саме тоді ми із чоловіком і вирішили зробити те, аби хоч трохи життя сину у тій сім’ї покращити.

Ніколи ми із чоловіком не вважали себе бідними. Так, не ікру ложками їли і не на пляжах Мальдів відпочивали, але жили краще від сусідів і гарно вміли заробити.

Приїхали ми свого часу у столицю у чім були, ночували у палатці на Володимирському ринку, там же працювали. Ой, різне було, але ми завжди разом та разом.

Побувши у столиці зрозуміли, що вижити зможемо, а от щоб жити почати то треба власна квартира. Тоді ми на заробітки поїхали і сім років працювали аби придбати оту нашу першу двокімнатну квартирку.

Потім уже, коли ми і більшу квартиру змогли узяти, виплачували різницю із зарплатні яку отримували на заводі. Сина із села забрали і вже тут він школу скінчив. От так собі по-тихеньку і жили.

Артемко наш хлопець розумний і до роботи справний. Обрав дуже престижний факультет у одному із провідних столичних ВУЗів. Дорого, та ми із чоловіком готові були до таких витрат, аби син вивчився і гарно у житті влаштувався. Ми все ладні були віддати, аби не їздив світом, як нам свого часу довелось.

Та от, саме в інституті він із Ладою своєю і познайомився. Дівчина нам сподобалась, проста і дуже мила. Про батьків казала що якась у них справа своя, щось із авто пов’язане.

От тільки “якась” своя справа виявилась досить таки успішною фірмою у власності родини. Статки свати мали та такі, що нам із своїми копійками заробітчанськими і не снилось.

Ой, якби я знала які ті свати, то просила б сина тричі подумати. Весілля нам влетіло у такі гроші, що якби за років десять віддати. Тільки сукня нареченої кілька тисяч доларів, а ще ж і прикраси і взуття.

Та як би ми для сина єдиного не старались, а та сім’я трималась підкреслено вище. Сваха, так узагалі говорила ніби то я її підлегла і повинна виконувати її вказівки.

З їхньої сторони було більше гостей на весіллі і всі вони тримались окремо від наших. Ми до танцю, а ті дивляться так, ніби на виставі якійсь. Аж не приємно стало.

Тоді ми і вирішили із чоловіком що буде правильно сину нашу квартиру віддати. А що? Ми в місті роботи постійної уже не мали, а на заробітки можна і з  села їздити. Вручили ми оті ключі, то сваха навіть підійшла і з нами тост підняла, навіть говорила і в очі дивилась, а не в сторону кудись.

Та от, після того, як син наш оженився, ніби він для нас зник. Зрозуміло – своя сім’я, та от якось віддалився і все тут. Не зателефонує сам, а як я його наберу, то все зайнятий і все не може розмовляти.

Сват його у свою компанію влаштував, від сусідів дізналась, що ремонт у нашій квартирі розпочали. Ото лиш якісь крихти інформації і мали та й то, більше ми самі собі вгадували.

Минуло два роки. Ми із чоловіком нещодавно із Чехії повернулись. Заробили гарні гроші, думали, може б сину що подарувати, та й онука хотіли побачити. Поїхали ми за своєю старою адресою, а нам чужі люди двері відчинили.

Набрали ми сина а той каже, як є – квартиру здав, бо хіба то житло:

— Тільки сорому набрався. Нам тато із мамою нормальну подарували, а за ту хай хоч яка копійка падає.

Я мало не розплакалась від почутого. Ми ж собі у мінус те зробили, жили ж там, для нього старались. Запитую у сина, коли то він таким став зверхнім і чого з батьками так говорить, а у відповідь почула, що ми йому нічого не дали і що він з нашої ласки все життя був обділений.

Ну і на завершення запитав, нащо ми узагалі його у світ приводили, як за душею не мали нічого. От він, мовляв, своєму сину дасть усе найкраще.

Добре, що документи на нас лишились. Квартиранти з’їхали, а ми із чоловіком знову у своє житло повернулись. Син з нами узагалі усіляке спілкування припинив після того, але ми вже й так бачили, що до того йде.

Шкода, дуже шкода, що єдина дитина от так вчинила. Сподіваюсь, що одумається, що все ж, покається наш Артемко. Але, чи є хоч маленька надія, як думаєте?