Все моє життя були складні стосунки з батьком, якщо сказати точніше, він практично не був у моєму житті. Малим я його практично не пам’ятаю, батько весь час зникав у якихось відрядженнях, вдома з’являвся наїздами і знову зникав.

Мама все це терпіла, поки одного разу не з’ясувалося, що у нього є на боці друга родина. Батьки розлучилися, і мама сама утримувала мене з сестрою, допоки ми не виросли і не стали самостійними людьми.

П’ять років тому мами не стало, батько з’явився на похорон, просив вибачення у мене та сестри. Він клявся, що завжди нас любив і не забував.

Він залишився зовсім один, хворий і немічний і мені його стало шкода. Але потім у нього знову з’явилася якась жінка, і батько забув про свої каяття.

Нещодавно він мені зателефонував, плакав у слухавку і знову скаржився, що залишився зовсім один і навіть не може сходити до магазину. Просив, щоб я переїхала до нього або забрала до себе, тиснув на жалість та дочірні почуття.

Я людина дуже сентиментальна і мене легко розчулити. Але хоч я зараз і живу одна (син дорослий, з чоловіком у розлученні), немає жодного бажання доглядати зовсім чужу людину, яка не зробила для мене нічого доброго.

Але совість чомусь мучить, як уявлю, що він сидить один у хаті хворий і голодний — сльози навертаються. Мені б позбавитися цього почуття провини і жити спокійно, тільки не знаю як. джерело