https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/yakshho-tobi-z-nym-vazhko-to-viddaj-u-dytbudynok-meni-bajduzhe-skazala-meni-donka-pro-svogo-syna/?utm_medium=fb_rek&layout=button_count&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

Моя донька покинула рідного сина і поїхала влаштовувати своє життя.

Оля навчалась у місцевому університеті, в сусідньому місті. Я мала великі надії на її навчання, бо хотіла, щоб донька кращу долю за мою мала.

Я сама її ростила, нікому було допомогти. Батьків моїх не стало рано, а чоловік пішов, коли Олі було 4.

Я хапалась за будь-яку роботу, щоб прогодувати нас обох. Прибирала, підлоги мила, працювала продавцем, ночами шила одяг, бо маю до цього хист.

Тепер же донька мені віддячила за все тим, що приїхала додому, щоб народити дитину у 18.

– Мамо, я університет кинула, бо потрібно буде дитину доглядати.

Передати те, що я тоді відчувала неможливо. У мене була буря емоцій, відчай та обурення, але діватись нікуди.

Оля народила. Всі витрати знову впали на мої плечі. Коли онуку Дімі було 2 – Оля віддала його до садочка, а сама вирішила їхати на заробітки за кордон. У неї була подруга, яка обіцяла допомогти влаштуватись.

– Мамо, мені треба і на житло заробити, і сина підіймати. Ти за ним наглядатимеш, а я нам все зароблю – казала Оля.

– Дитині мама потрібна – пояснювала я.

– Я приїжджатиму.

Оля поїхала. Спершу приїздила кожні 3-4 місяці, гроші надсилала регулярно. Тоді не було майже рік, лише дзвонила і то не часто. Коли ж приїхала ні Дмитрик, ні я її не впізнали.

Оля змінила зачіску, збільшила губи, схудла.

– Чому так рідко приїздити почала? – питаю.

– Мамо, мені треба на квартиру збирати, роботи багато. Та й я ще молода, хочу пожити та відпочити.

– Я теж хочу відпочити. Мені важко в такому віці з малою дитиною.

– Потерпи, я ще трохи зароблю і заберу сина.

Тоді Оля поїхала знов. Та тепер вже 2 роки її не було. Спершу ще гроші надсилала, а тоді зовсім перестала. Лише на днях надіслала фото немовляти з підписом – «вітаю, ти знову бабуся».

Виявляється, Оля зустріла чоловіка, з яким побрались і народила йому доньку.

– Як же Дмитрик? – питаю телефоном Олю.

– Зрозумій, чоловіку чужа дитина не треба, я його не забиратиму. Мені треба своє життя влаштовувати.

– То чоловіку не треба, а тобі? Це ж твій син.

– Мені він теж не потрібен, у мене немовля, яке потребує багато часу та сил. До речі, гроші теж не зможу надсилати, бо я зараз в декреті.

– Як же ми маємо жити? Я ж сама все не витягну.

– Якщо тобі з ним важко, то віддай у дитбудинок. Мені байдуже.

Від цих слів мені потемніло в очах. Як можна таке казати про свою дитину. Невже я виховала монстра?

Онука я звісно не кину. Не знаю лише, як пояснити онуку, де його мама і як врегулювати те, щоб він був зі мною на законних підставах.

Порадьте, що робити треба?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!