З ранку до ночі я, як віл тружуся на городі, а сестра чоловіка нахабно забирає урожай і вважає це нормальним явищем!

https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/z-ranku-do-nochi-ya-yak-vil-truzhusya-na-gorodi-a-sestra-cholovika-nahabno-zabyraye-urozhaj-i-vvazhaye-tse-normalnym-yavyshhem/?utm_medium=fb_rek&layout=button_count&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

З ранку до ночі я, як віл труджуся на городі, а сестра чоловіка нахабно забирає урожай і вважає це нормальним явищем.

Два місяці тому сестра мого чоловіка, Марина, залишила з сином домівку в Запоріжжі через постійні обстріли. Коштів у неї були, то ж постало питання – а де вона житиме? Ми з чоловіком вирішили допомогти Марині в цьому питанні. І тут почалось таке…

Ми живемо у невеликому селищі і по сусідству з нами здавався в оренду гарненький будинок з присадибною ділянкою, по дуже хорошій ціні. Ще й домовилися з сусідкою про хорошу знижку для нас. Швидко все оформили і Марина з Михайликом благополучно заселились в нову домівку. Ну і ми стали не тільки родичами, але й сусідами.

На початку, звісно, допомогли їм облаштуватися і були безмежно раді, що наші рідні тепер в безпеці. Хочу сказати, що Марина розлучена, однак ніде не працювала, тим паче фізично, а жила за рахунок матеріальної допомоги свого колишнього чоловіка. Бо аліменти він висилав чималі на дитину, майже як зарплата.

Я жінка проста, з села і з дитинства звикла до фізичної праці на городі, адже завдяки городу і врожаю цілий рік маємо що їсти. Крім того, я тримаю й кури, й качки та ще маю дві корови. Почали ми, значить, саджати картоплю. Прийшла на каву зранку Марина, а я кажу до неї:

– Марин, давай за годинку переодягнися та й допоможеш мені саджати картоплю, вдвох буде й швидше й веселіше.

– Щоб я саджала картоплю? Та ти що? Я до цього не привчена. Де ж би я цього навчилась? На квартирі? Ти кумедна! Та скільки нам з Мишком там тої картоплі треба…Ти ж не пошкодуєш від нас хоч два кілограми?! – відповіла Марина й допивши каву, пішла додому.

Ну ні так ні, сама я ту картоплю посадила, нічого ж не сталось, до тепер обходилася  без допомоги.

Потім й жуків збирала, обгортала, і першу молоду картоплю викопала. Звісно, Марині теж дала, не шкодуючи. Далі пішла черешня, полуниця, малина.

Звісно, кожного разу кликала Марину допомогти зібрати врожай і кожного разу вона знаходила сто різних причин, щоб не йти. Однак після того, як я зібрала й вже розкладала по пакунках в морозильні камери, або консервувала, то вона приходила й нагло відсипала собі у відра.Я мовчала.

Чоловіку, звісно говорила й просила, щоб він якось напоумив сестру, аби елементарно допомогла мені. Але Сергій постійно говорить, що у Марини “руки не з того місця виросли” і мені швидше й спокійніше буде це зробити самій.

На цьому наша Марина не зупинилася – то прийде за яєчками, то за молоком, то за свіжим м’яском. Звісно, навіщо їй робити, якщо в нас є все готове? Навіщо їй йти на роботу, коли жінка брата має все: овочі, фрукти, м’ясо….

Колишній чоловік висилає їй кошти, від нас вона бере харчі. А Марина просто красива жінка….

І кожного разу, приходячи до нас, жаліється, яка вона бідна-нещасна, як тікала від війни і всі навколо їй повинні допомагати. Звісно, мені її було дуже шкода, але тепер вона в безпеці і я вважаю, що це не привід їй і надалі сидіти, склавши руки й чекати поки все принесуть готове.

Чи не так?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!