Коли ми з Катею одружились, то не мали власного житла, тому почали жити з її батьками. У них двокімнатна квартира у місті, а мої живуть в селі.

Спершу все було добре, мої батьки передавали нам продукти, які їли всі й ми платили половину комуналки. Та батьків Каті це не влаштовувало, вони вважали, що абсолютно все маємо оплачувати лише, бо ж квартира їхня.

Я з Катею працювали й відкладали гроші на власне житло, бо життя у приймах мені ставало все нестерпнішим.

Життя помалу йшло, у нас були свої плани та мрії. Ми збирались переїжджати в орендовану квартиру. Все змінилось, коли я отримав повістку. Не скажу, що я цьому зрадів, але й бігати ховатись теж не хотів.

Коли я поїхав на війну, Катя лишилась жити із батьками, щоб не бути наодинці. Я телефонував за кожної можливості. Гроші надсилав дружині, аби вона їх відкладала.

За півтора роки служби вдома я був тричі. Катя щоразу раділа, коли я приїжджав і плакала як їхав. Тесть з тещею ніяких емоцій не проявляли. Здавалось, що я взагалі їм заважаю і вони чекають, коли я поїду.

Згодом я отримав поранення. Тоді й зрозумів, як батьки дружини ставляться до мене насправді.

Коли ми йшли на завдання снайпер поцілив мені в руку, а згодом збив каску з голови. Досі не знаю як я лишився живий.

Зараз я перебуваю на лікуванні та чекаю тривалої реабілітації. Мені вже зробили три операції, але рука ще й досі не функціонує.

Катя підтримує мене та завжди поряд. Тесть із тещею дуже не задоволені тим, що я вдома зараз.

Одного разу, коли я прийшов додому з лікарні ночувати, то почув розмову тещі з дружиною.

– Для чого тобі цей інвалід? Ти подивись на його руку, він же нічого не зможе вдома робити – казала теща.

– Мамо, годі. Артем пройде лікування та реабілітацію і все буде добре – захищала мене дружина.

– Ти ще ж молода, знайди собі нормального чоловіка. Він все, що отримав під час служби, витратить на себе та й по всьому.

– Мені головне, що Артем живий, а все решту ми наживемо.

– Краще б він там загинув і не заважав нам жити.

Я після цих слів увійшов до кімнати, де вони розмовляли.

– Катю, збирайся, ми їдемо – сказав я. – Не хочу бути тут ні секунди.

– Куди? – дивувалась дружина.

– Я взяв нам квартиру в іпотеку, тому житимемо там і помалу виплатимо. Нехай твоя мама не хвилюється, що я все на себе витрачу.

Ми швидко зібрались і поїхали. Теща сиділа мовчки і не сказала жодного слова, поки ми збирали речі.

Я й досі проходжу лікування, але живемо ми окремо і ніхто мені не вказує, що робити і як жити.

Спілкуватись з батьками Каті я не хочу, їй же не забороняю цього робити. Та допомоги від мене нехай не чекають, в разі чого.

Що б зробили ви?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!