https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/babusyu-tobi-zh-tak-krashhe-bude-my-tebe-doglyadatymemo-sama-ne-zhytymesh-onuka-z-cholovikom-do-mene-prosytsya-a-ya-znayu-shho-yij-naspravdi-treba/?utm_medium=fb_rek&layout=button_count&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

Багато років нікого я не цікавила. Так життя склалося, що зі своїми дітьми спільну мову ніколи не могла знайти. Коли я з чоловіком розлучилася – усі вони вирішили на його бік стати. Звісно, він директор виробництва, впливова людина. А я хто? Самотня покинута дружина?

Траплялося, що діти про мене тижнями не згадували. Я лиш від знайомих чула, що вони ходять по ресторанах з моїм колишнім та його новою молодою дружиною. Так прикро було це чути. А тоді вони ще й разом на море їхали. В чоловіка була дача в Затоці. 

Аби хоч якось це все пережити, я тоді поїхала до Італії. Працювала і розважалась. Заробила не багато. Вистачило на гарний ремонт, нову техніку. Значну частку залишила собі на старість. 

Тим часом діти сім’ї позаводили. Але чекала на них прикра несподіванка. Мій колишній раптово помер, в нього інфаркт стався. І всі свої статки він залишив молодій дружині. Від котрої навіть дітей не мав. І мій син, і донька залишилися ні з чим. Тоді й згадали про мене. Почали один за одним приходити, всілякий непотріб носити. Я нікого не виганяла, хоча й не вірила в їхню щирість. 

Зараз мені вже 72 роки. Я ще цілком здорова, гарно почуваюсь і не потребую опіки. Утім нещодавно донька почала говорити, що мені слід думати про майбутнє. А тоді підіслала до мене онуку, котра рік тому побралася.

 – Тобі тут самій не сумно?

 – Зовсім ні!

 – Але ж квартира така велика. Її навіть прибирати важко самій. Може ми до тебе переїдемо? Будемо всі разом! І тобі веселіше, і нам легше – не треба буде за оренду платити!

 – А чого це не треба? Звісно, я вам суттєву знижку зроблю. Вистачить 50 євро плюс комунальні.

Онука дивилась на мене й нічого не розуміла. Вона ж думала, що переїде до мене, а тоді я ще квартиру їм залишу. Та я вже давно вирішила – не побачать вони моєї нерухомості. Вже й заповіт оформила, після моєї смерті квартиру продадуть, а всі гроші перерахують на фонд допомоги важкохворим дітям. 

Донька згодом телефонувала мені, випитувала, чому я так до онуки ставлюсь. Тоді син приїжджав, випитував, чи не хочу я, щоб він мене доглядав. Та мені від цього всього лише неприємно. Не потрібна мені така любов. А що б ви робили? Пустили б онуку чи ні?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!