https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/moya-svekruha-nikoly-ne-vtrachaye-pochuttya-gumoru-postijno-nas-veselyt-a-shho-vona-utnula-na-gorodi-to-vzagali-komediya-ya-azh-do-sliz-hyhotila/?utm_medium=fb_rek&layout=button_count&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

Щосуботи ми їздимо до свекрухи в село. Василина Михайлівна вже пані у віці, їй важко самотужки і біля худоби поратися, і на городі давати ради. Тому от допомагаємо, та й онуки до бабусі люблять їздити. 

Ае пані Василина дуже моторна та не втрачає почуття гумору. Раз виходжу з хати, бачу – вона вже на гоороді. Чую, що щось під носа бурмоче собі:

“Як умру, то поховайте мене на городі.

Де на другий місяць літа щось, нарешті, сходить…

Трави, трави, трави пишні, звуться бур’янами…

Полеш, мичеш, ледве дишеш, а вони за нами…

Гарбуз гарбуза питає, визира з-під гички:

“Подивись на виднокраї день там, а чи нічка?”

Лиш картоплю пропололи (сорт новий, голландський), як ватагою на поле жук американський…

Покропили, позбирали…

Тішать помідори. А тут раптом чорна хмара – з нею фітофтора.

Лиш капуста рано-вранці трошечки віджила, слимаки руді іспанські діри просверлили…

Сонце сходить – на городі, і заходить – вечір…

Без обіду, дудлиш воду, обпікаєш плечі.

Друзі заздрять – “Ну й засмага. Це Канарські води?”

Не хвилюйтеся, увага – Волинські городи.

Полеш, мичеш, поливаєш… гнеш дугою спину…

А на осінь дулю маєш – йдеш до магазину…”

Боже, я аж до сліз розреготалася. Ще такого шедевра від свекрухи не доводилося чути. Ото називається гімн всіх господарок на городі. 

Я навіть записала цей віршик у телефоні, аби не забути. І от беріть приклад з моєї свекрухи – ніколи не втрачає почуття гумору!

Напишіть нам в коментарях у Facebook!