Коли я побачила, як повелися племінники з моєю сестрою – вирішила взяти все в свої руки і провчити їх усіх
https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/koly-ya-pobachyla-yak-povelysya-pleminnyky-z-moyeyu-sestroyu-vyrishyla-vzyaty-vse-v-svoyi-ruky-i-provchyty-yih-usih/?utm_medium=fb_rek&layout=button_count&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36
Ми з сестрою Світланою поїхали на заробітки разом ще 18 років тому. Вона, бо мала двох синів і недолугого чоловіка. Тож мусила їм допомагати. А я за компанію, та й того, що просто не мала, де жити. З Миколою розлучилась, дітей нам Бог не дав. От він і знайшов собі іншу. Мене ж з хати своєї попросив піти.
Скажу вам чесно, те, що ми разом з сестрою були – стало для нас порятунком. Завжди одна одну підтримували. Та й веселіше так і надійніше. Як одна мала проблеми з роботою, завжди могла піти до іншої. Різниця в тому, що я свої гроші відкладала, не боялась витрачати на себе. А от сестра, щойно отримувала зарплату – все до копійки висилала хлопцям.
– Тобі не здається, що це вже занадто! Варто й про себе подбати!
– Ти мене не можеш зрозуміти, в тебе дітей нема!
Направду, чути таке було образливо. Та я мовчала, бо й справді не могла її зрозуміти. Племінників я любила, та вони зростали. А, як на мене, хлопці завжди мають самотужки шукати собі підробіток, а не розраховувати лише на гроші мами.
Згодом хлопці зростали, здобули освіту й зустріли дівчат. А тоді один за одним одружилися. Світлана ледве справлялась з усім. І досить часто просила мене позичати їй євро.
– Розумієш, вони вирішили будуватися на батьківській ділянці. Хочуть два нових будинки поставити.
– А ти де житимеш?
– Вони стару хату залишать мені.
Це була ділянка наших батьків. Я колись поступилася нею на користь сестри, коли чоловік від мене пішов. Але зараз мене обурювало те, що зі мною навіть не радяться.
І ось нещодавно Світлана знову попросила в мене гроші.
– Хлопці кажуть, що треба терміново 10 тисяч євро, щоб нарешті вони оселилися в нових будинках і не платили за оренду житла.
– Ти хоч контролюєш, на що вони твої гроші витрачають?
– Я довіряю синам! Хочеш, поїдемо вдвох додому й подивимось, що там коїться. Разом з тим і гроші передамо.
Перед Трійцею ми зібрались і приїхали. Племінники нас зустріли, вони ж знали, що ми гроші веземо.
І от приїхали ми, бачимо, два двоповерхових будинки на ділянці. Все зроблено ідеально, всередині вишуканий ремонт, дорогі меблі і техніка.
– Нічого собі, в Італії навіть у панів таких ремонтів нема!
– Ну, ми ж на роки робимо!
– А де нас оселитися!
– В старій хаті вам постелили.
Ми пішли в стару батьківську хату. Там протікав дах, і тхнуло старими речами й мишами.
– То ми тут маємо жити? А вбиральня, душ?
– На вулиці. Згодом зробимо ремонт, буде краще.
Я не могла в це повірити. І раптом зірвалась:
– То ви собі хороми набудували, а маму в сарай селите! Ні євро не отримаєте більше. Але й це ще не все. Земля, на якій ви побудувались – наша, документально ніхто нічого не переоформляв. Тож одна хата буде моя, а інша – вашої матері.
– А нам куди йти?
– Селіться в старій хаті! Нові отримаєте після нашої смерті.
Світлана намагалась мене заспокоїти. Та я сказала, що стоятиму на своєму. Адже це вже занадто. Як треба буде – в суд піду. Та так нахабно використовувати нас не дозволю.
Племінники образились страшенно, невістки взагалі лютували. Але хіба ж я могла інакше вчинити? Що б робили ви?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!